Дівчина уважно слухала, немов розуміла. Потім засміялася, мов дзвіночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотіла летіти з ним.
Справді, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батьківщина безкінечного щастя! Він пер-ший з земних людей хоче помірятися силою з безкінечністю!
І Святослав, схопивши знову на руки дівчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано за-мовкла.
І ось… велетенське металічне тіло колихнулось, підскочило вгору і понеслось, набираючи швидкість, в сині небеса, а потім зникло в сяйві двох сонць…
"Бог", що милостиво відвідав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жри-цю…
Востаннє глянувши в ілюмінатор, Святослав побачив, як юрба в релігійному екстазі впала ниць на м’яку блакитнувату траву.
КАТАСТРОФА
…Закінчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевільною швидкістю мчав у простори Всесвіту. Дівчина-жриця, мов зачарована, слідкувала за тим, що робив Святослав, потім захоплено дивилася в перископи на засіяне зірками небо. Коли він закінчив корегування польоту і включив автопілот, дів-чина тихо поклала руки на його плечі і уважно почала дивитися в очі Святославу. Два зелені вогні запалили в його душі дивне почуття — йому здалося, ніби все те, що з ним відбулося: зустріч з Мері і Рогеном, політ, вбивство мільярдера, зустріч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього — все те приснилося йому в дов-гому і незрозумілому сні…
Та ні! За стінами апарата — фіолетова пустеля, чужі зоряні світи. І вона поряд — жива, гаряча, дивна, кохана.
Святослав підійшов до приборів і рішуче включив реостат. Потужність імпульсів-розрядів у каналі виро-сла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкості, і тоді… тоді він, нарешті, узнає, де ж істина?
Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенів його тихий дружній голос: "Тут, на Землі, буде вирішуватись смисл існування людей, а не в безодні космічного простору"… потім випливло до болю рідне лице Мері з заплаканими щоками…
Святослав стріпнув головою, ніби , проганяючи настирливі думки. Дарма! Він через кілька годин буде знати, чи вірно він зробив, виступивши проти цілого світу! Через кілька годин! А за ці "години" на Землі прой-дуть цілі роки…
В тілі виникло приємне почуття невагомості і блаженства. Святослав і дівчина-жриця сіли в крісла і ди-вилися в очі одне одному. І здавалося, що читала дівчина в очах Святослава повість про його життя, про мрії — чудесні мрії, де вона з’являлася з далекого зоряного світу, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Істини…
Святославу здавалося, що вони розуміють одне одного без слів. Ніби рядом з ними присутній незримий перекладач, бо, незалежно від розуму, смисл поглядів проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Свято-славу, тіло зробилося невагомим. Він поглянув на дівчину. Вона колихалася, мов у тумані. Що таке? її обриси мінялися, чудове обличчя стало зовсім прозорим. Святослав провів рукою по очах, зірвався на ноги. Кинув по-гляд на прибори — швидкість досягала 680 тисяч кілометрів на секунду — майже в два рази більше проти швидкості променя. Значить, наступає той час, коли відбуваються зміни в об’єкті, який летить. Це ж тепер він і відчуває їх! Але як же погано йому! Дівчині теж недобре — вона зблідла зовсім, закрила очі.
Святослав провів рукою по гарячому чолі. Думки плуталися, розсіювалися. Що це? Чи не божеволіє він?
Подивився в перископ. І здалося йому, що весь Всесвіт зменшується, наближається до нього, і ось він — в жменю можна вхопити… Чи, може, він в ньому? Десь в середині? Нічого не зрозумієш!.. Думки — одна хи-мерніша від другої метушилися в голові, і нічого не можна було зрозуміти в цьому хаосі. Святослав напружив силу волі, обтер піт з лиця… Потім рішуче виключив апарат прискорення і почав гальмувати корабель…
Здається, він все-таки неправий! Він просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось — це вже ясно! Він втрачає можливість навіть контролювати свої дії!.. Значить, для людини Землі немає дороги за межі Часу і Простору! А він просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної системи і збе-регти цю прекрасну дівчину — мрію з чужого світу!
Знайшовши Сонце в глибині Всесвіту, Барвицький перевів його, повертаючи космольот, в передній пе-рископ. Потім подивився на прилад, що визначав швидкість, вирахував… Кінець! Вже нічого не зробиш! Шви-дкість була такою грандіозною, що ні зупинити космольот, ні загальмувати неможливо…
Сонце різнокольоровими вогнями палахкотіло попереду. Все небо горіло незвичайними барвами…
Ні! Він не може притишити політ космольота! Ні! О, проклята доля! Святослав безсило заскреготів зуба-ми і, все-таки, сподіваючись чуда, без кінця гальмував політ зорельота…
Дівчина відкрила очі, подивилася в лице Святославу і зрозуміла по його вигляду, що доля винесла смер-тний вирок їм обом! Засяяли її зелені променисті очі, і, як тоді — в галюцинації — вона поклала свої прозорі руки на його груди, а він схопив дороге лице і почав божевільно цілувати його… І, мов на екрані, в його свідо-мості виникла бачена десь картина.
Чорна пустеля… Біла фігура. Ага!.. Це ж його видіння!.. Ті видіння, що повели його в небо! І тепер — смерть!
Смерть? Нехай смерть! Але інші нехай не повторюють такої страшної помилки! Хіба це помилка? Це — щастя! Він не жалкує!
Крутиться голова, свідомість огорнена туманом, через губи коханої вливається в душу небачена радість. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землі!
Барвицький кинувся до потужної радіостанції, настроїв її, взяв мікрофон:
— Земля! Земля! — промовив він. — Говорить Барвицький з космольота, що повертається з системи Сі-ріус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливість керувати апаратом і мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межі Часу і Простору! Я жорстоко помилився і розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос відкритий — сміливо штурмуйте його! Безсмертя людей — у їх пра-гненні до пізнання Всесвіту!