Вони проспівали кельнерові пісню зовсім повільно, а тоді кельнер заспівав разом із ними.
Потім прийшла покоївка. Вона була стурбована ще дужче, ніж кельнер. Та її теж заспокоїли, і вони заспівали вчотирьох. Вийшло щось схоже на концерт. Тільки не дуже гарний.
Увечері, лежачи у своїй сірниковій коробці, Максик позіхнув, потягнувся і сказав:
— Отже, це був перший день мого навчання.
— І найлегший,— додав професор.— Від завтра починаємо працювати по-справжньому. Вимкніть світло, лейтенанте Невидимий!
— Слухаю, пане отамане!
Максик вимкнув лампу. У вікно світив місяць. Красень Вольдемар навстоячки спав посеред кімнати. Горлиці Мінна та Емма сиділи на його дерев'яній голові, дарма що їм було не так зручно, як на шафі.
Професор почав потихеньку хропти. А Чоловічок співав сам до себе: "Тоді ми робим, я та Йокус, у цирку справжній фокус!" І тут очі в нього заплющилися.
Розділ восьмий
ЙОКУС — ІНДИВІДУАЛІСТ. МАКСИК — АЛЬПІНІСТ. ПЕРЕПЛУТАНІ ФРАКИ. ТРИ СЕСТРИ МАРЦИПАН. ЩО ТАКЕ БАТУТ? ГАЛОПІНСЬКИЙ — ФОКУСНИК НА КОНІ. ЙОКУС ФОН ПОКУС НЕ ХОЧЕ ВИСТУПАТИ.
Щодня, із самого ранку, вони тренувалися багато годин підряд. По тому Чоловічок купався у покришці від мильниці. Вони тренувалися в усіх містах, де гастролював цирк Штільке. Коли вони їхали поїздом, манекен лежав у багажній сітці їхнього купе, і вони стежили, щоб Вольдемар з неї не випав.
Вони ніколи не їздили в численних циркових вагонах, які чіпляють до товарних потягів; там був один пасажирський вагон, а в решті вагонів їхали коні, хижаки, цирковий намет, дроти з тисячами електричних лампочок, музичні інструменти, опалювальні машини, батути, троси, плакати, афіші, костюми, килими, стільці, драбини, бамбукові жердини, каси, дресирувальники, бухгалтери, майстрові з їхнім начинням, сіно, солома. У пасажирському вагоні їхав директор Браузеветтер зі своїм циліндром і своєю дружиною, чотирма дочками й двома синами, із зятями й невістками, із сімома внуками і ще... Ні, я геть заплутався... Що, власне, я хотів сказати?..
Ага, пригадав. Йокус і Максик подорожували не з цирком, а тільки в швидкому поїзді. І жили потім не в вагонах, а в готелях. Професор був, як він казав, природжений індивідуаліст.
— Я дуже люблю цирк,— признавався він.— Але тільки тоді, коли він повний людей. А ще я люблю життя і гарну погоду.
— І мене! — вигукнув щосили Максик.
— Тебе я люблю на один сантиметр більше, ніж гарну погоду,— ніжно сказав Йокус.
Уже через півроку Максик видряпувався на красеня Вольдемара, ніби альпініст на Доломітові Альпи або на гори Саксонської Швейцарії, тільки що не тримався за канат. А це було небезпечно. Адже манекен був для нього такий величезний, як для нас хмарочос.
На щастя, хлопцеві ніколи не паморочилося в голові. Наприклад, він вилазив по манекенових штанях нагору, біг уздовж ременя, підтягувався на шлейках, стрибав на краватку, по її підкладці, як по ущелині, піднімався вгору, трохи відпочивав на вузлі краватки, звідти перестрибував на вилогу піджака і через петлю для ґудзика шмигав просто всередину нагрудної кишені.
Це була одна з його дивовижних гірських вилазок. Решту я не хочу так довго описувати. Ви ж бо знаєте: все, про що я розповідаю, насправді так і відбувалося. Я не хочу вам також докладніше пояснювати, чого саме Максик мусив щодня вилазити на манекена. Поки що ви можете задовольнитися тим, що Максик це вже знав. Однак він ні з ким про це не говорив. Красень Вольдемар, звісно, знав це теж. Але від манекенів ви й слова не почуєте.
Хоч би як там було, а професор дуже тішився успіхами Максика. Часом він навіть називав його "Максикальпініст". Це була висока похвала, і з гордощів у малого блищали очі.
Незважаючи на ці успіхи, навчання тривало б щонайменше чверть року, можливо, навіть чотири місяці, коли б якось увечері в цирку не переплутали два фраки. Які фраки? Фрак професора і фрак наїзника Галопінського. То була неймовірна подія!
Пан директор Браузеветтер і сьогодні ще вірить, що все це сталося випадково. Крім нього, в цирку Штільке ніхто в це не вірив. Жодний ковтач вогню, жодний фальшивий китаєць, жодний продавець морозива і жодний канатоходець. А три сестри Марципан і поготів не вірили. Роза Марципан, найвродливіша з трьох дівчат, запевняла, що то була якась підла помста. Я гадаю, вона визначила це правильно. Може, тут відіграли роль і ревнощі. Бо панна Роза Марципан усім чоловікам запаморочила голову. Дарма що сама цього не прагнула.
Коли сестри, кланяючись, вискакували на манеж у коротеньких газових спідничках і трико тілесного кольору, глядачі захоплено аплодували й тупотіли ногами. Привабливішого вигляду не можна собі й уявити. Дівчата були неймовірно апетитні. Не дивно, що вони мали прізвище Марципан!
А коли вони злітали з міцно натягненого батута високо вгору, дедалі вище й вище, перекидалися, ширяли в повітрі або крутилися в сальто, тоді захват глядачів не мав меж. Можна було подумати, що три дівчини були не важчі за три страусових пера. Хоча насправді вони важили втрьох два центнери, а це все-таки триста "фунтів!12
Роза Марципан, найвродливіша, важила сто п'ять (105) фунтів і вісімдесят чотири (84) грами. Це не так уже й багато. Я, наприклад, важу сто сорок два (142) фунти, а це тільки на тридцять сім (37) фунтів більше. Але жодній людині не заманеться порівнювати мене зі страусовим пером або схилятися переді мною й запевняти, що я неймовірно гарний. Зі мною такого зроду не бувало. У житті зовсім не все справедливо влаштовано.
Для тих з-поміж вас, хто не знає, що таке батут, я хочу пояснити, що він схожий на матрац. Ви теж, напевне,
12 Німецька міра ваги тут не збігається з нашою.
часто стрибаєте в ліжку і радієте з того, як добре матрац пружинить, які ви стаєте нараз легкі та як гарно можете стрибати. Тільки батут довший і ширший за матрац і так міцно натягнений, як шкіра в барабана. Людина, яка навчилася на ньому розгойдуватись і стрибати, летить наче стріла вгору, затримується на п'ять, ба навіть на шість секунд в повітрі й може тоді перекидатись або крутитися в сальто, начебто вона важить не більше за повітряну кульку. Це людина може. Але тільки тоді, коли може.