— Присягаюсь вам, що я не брав! — образився адвокат.— Маю свого годинника! — Він високо підсмикнув манжет, та враз його обличчя теж витяглось, і він крикнув: — Годинник щез!
Глядачі сміялись і гучно аплодували.
— Золотий годинник! На восьми рубінах! Справжній швейцарський годинник! — бідкався адвокат.
Йокус, усміхаючись, насварився пальцем на пана Кістяка й обшукав йому всі кишені. Врешті з правої внутрішньої кишені він видобув золотого годинника.
— Це мій! — вигукнув Горнбостель.— Це мій! Дайте сюди!
Йокус допоміг йому застебнути золотого годинника на восьми рубінах і сказав, підморгнувши глядачам:
— Так я пожартував із двома милими панами. Потім він звернувся вже до самих милих панів:
— Не гнівайтеся один на одного! Помиріться! Отак! Добре! Щиро дякую! — Він глянув на свого годинника.— За хвилину я берусь із помічником до діла. Ми так вас обкрадемо, що вам аж страшно стане. Та, звісно, потім повернемо вам деякі коштовні речі. Чуже добро нікому не йде на пожиток.
— Ви з вашим помічником? Його ж немає,— крикнув доктор Горнбостель.— Я з радістю одержу ваші сто марок!
— Усе в свою чергу, пане докторе,— пояснив Йокус.— За хвилину ми почнемо грабувати. Погляньте, будь ласка, на ваші годинники. Зараз сім хвилин на десяту. Звірте час за вашими!
Горнбостель і товстий пан Кістяк хотіли це зробити, та раптом водночас скрикнули:
— Знову немає! Обох годинників!
Бо й справді, обидва годинники щезли. Усі глядачі були в захваті.
Йокус підвів руку вгору, щоб їх заспокоїти. І в цю мить якась маленька дівчинка крикнула:
— Мамусю, поглянь! У фокусника на руці аж три годинники!
Усі втупилися в професора. Він навіть сам зачудовано дивився собі на руку. Три наручні годинники виблискували в нього на лівому зап'ястку. Глядачі зайшлися реготом, вони кричали, аплодували й тупотіли ногами.
Коли збудження врешті вляглося, Йокус ввічливо повернув обидва годинники і сказав:
— Любі пані й панове, тепер я хочу запросити іще одного з-поміж вас, так би мовити,— спостерігача. Хоча спостерігати вже, власне, немає потреби. Знаєте чому?
— Бо ви можете цупити все, як сорока! — крикнула, сміючись, худюща, наче жердина, жінка.
— Помиляєтесь! — заперечив Йокус.— Тому чоловікові не доведеться спостерігати, бо вже нема чого красти. Я маю вже все.
Він поляскав собі по кишенях і кивнув пальцем двом прислужникам у лівреї.
Ті принесли стола й поставили його перед професором.
— Отже,— сказав він, звертаючись до пана Горнбо-стеля і пана Кістяка.— Тепер ми пограємось у Різдво. Оберніться так, щоб мене не бачити. А я покладу на стіл різдвяні подарунки. Вони всім дуже сподобаються, обіцяю вам. Правда, нових речей тут, звісно, не буде. Є кілька корисних предметів, які вам уже давно належать. Я даруватиму вам не те, що ви бажали б мати, а те, що бажали б собі повернути.
— Шкода,— сказав товстун Кістяк.— Я залюбки одержав би нову друкарську машинку.
Професор похитав головою.
— На жаль,— сказав він,— так ми не зможемо й почати. Бо доктор Горнбостель зажадає, приміром, рояль
Бехштайна або орган Вурлітцера. Ну, оберніться швиденько і заплющте очії
Обидва чоловіки не хотіли, звичайно, псувати гру. Вони повернулися спинами до столу і заплющили очі. Професор особисто переконався, що ніхто з них не підглядає.
Тоді він знову, підійшов до столу і почав вивертати свої кишені й спорожнювати їх. Цьому не було кінця-краю, і глядачам аж дух забивало. Тим часом оркестр грав давню, напівзабуту музичну п'єсу "Парад гномів", яка зараз дуже відповідала подіям на манежі.
Ви, напевне, пам'ятаєте, як колись у Берліні Йокус обдурив директора готелю пана Гінкельдая, тож ви далі не будете так дивуватись, як дві тисячі глядачів у цирку. Вони вигукували "Ай" та "Ой" і навіть "Сказитись можнаї", а один крикнув: "Я збожеволію!"
Найпростіше буде, коли я складу список усіх тих речей, що професор викладав на столі. Отже, він дістав зі своїх кишень:
1 записник в обкладинці з червоної шкіри,
1 календар у синій штапельній обкладинці,
1 автоматичний олівець, срібний,
1 кулькову авторучку, чорну,
1 самописку, чорну,
1 гаманець із зміїної шкіри,
1 чекову книжку комерційного банку, синю,
1 портмоне з коричневої шкіри,
1 в'язку ключів,
1 автомобільний ключ,
1 пакетик цукерок від кашлю,
1 шпильку для краватки, золоту, з перлиною,
1 рогові окуляри в замшевому футлярі,
1 паспорт для подорожі, німецький,
1 носовик, чистий, білий,
1 портсигар, срібний або нікельований,
1 пачку сигарет, з фільтром,
1 рахунок за вугілля, ще не сплачений,
1 запальничку, емальовану,
1 сірникову коробку, напівпорожню,
1 пару запонок, із місячного каменя,
1 шлюбну обручку, з тьмяного золота,
1 перстень, платиновий, із лазуритом,
7 монет, загальною вартістю вісім марок десять пфенігів.
Публіка веселилась, і на кожний радісний вигук чи вибух реготу двоє добродіїв із заплющеними очима здригалися так, немов їх било струмом. Щодалі дужче нер-вуючись, вони обмацували собі кишені і ледве стримувались. Бо всі їхні кишені були порожні, як пустеля Гобі.
Нарешті пан професор підійшов до них, поклав руки їм на плечі і лагідно мовив:
— Любі діти, ви можете одержати різдвяні подарунки! Тоді вони обернулись, кинулися до столу, до своїх
речей, і під регіт й оплески двох тисяч глядачів стали їх мерщій ховати в кишені.
Регіт ніяк не вщухав, тож професор врешті підвів руку, і тоді стало тихо. Замовк і оркестр.
— Мені приємно, що ви тішитесь,— сказав Йокус,— та, сподіваюсь, це не зловтіха. Уявіть собі, що мій малий помічник і я могли б так само обікрасти кожного з вас, як оцих добродіїв, що стоять поруч мене.
— Малий помічник! — глузливо сказав пан Горнбостель.— Я вже таке чув! Не забувайте, що ми з вами заклалися!
— Не будемо про це говорити. Хоч би там що, а я вдячний вам за активну допомогу.— Він потис їм руки, тихенько ляснув їх по плечах і сказав: — До побачення, бажаю вам успіхів у житті!
Обидва пани обернулися, щоб іти. Та, ступивши тільки два кроки, доктор Горнбостель спіткнувся і здивовано глянув собі на ноги. Один черевик спав докторові з ноги, і він нахилився, щоб його підняти. Йокус поспішив йому на поміч і приязно спитав: