Сказали мені, що я на цілий місяць,— на місяць рівно — запізнилася. У селищі Калевала в першу неділю липня — ігрища... Тепер хочу принаймні Калевалу побачити. Мушу. Хочу. І не тільки Калевалу.
І заплющу очі на те, що всё вже оглянуте, побачене іншими, очима обмацане, долонями — також обмацане, словами обсуджене, з визначеною ціною й усталеною вартістю.
. Дивно, чому не маю того ж відчуття непервинності, коли читаю книжку, коли перечитую рядки, яким хоч і дві тисячі літ? Чому не думаю про це, оглядаючи кйртинц Ель Греко чи й ще давніші? Може, тому, що не зобов'язана про них говорити? Не змушена нічим визначати їх вартість і своє до них ставлення? Не знаю, може, й тому. Або тому, що книжку ж на самоті читаєш. Звичайно, Ель Греко заважають дивитися, дихають у спину, говорять, перемовляються, судять; і театр, і кіно, ясна річ, не для мене самої, не сам на сам, і тому, впору це зрозумівши, абстрагуєшся від того дихання над вухом, а в кіно — то й ще більше, не помічаєш сусіда, не чуєш човгання ніг.
Так само колись же у храмі молилися — у натовпі, а водночас на самоті, із своїм богом сам на сам.
То чого ж я хочу? Може, того, щоб усі — уже після мене — приходили до мною збудованого храму? Щоб я їм
4 9—236
97
вказала перша на щось нове, їм досі не знане, і пішла б собі далі, а люди нехай би паломництва влаштовували, дивувалися на мною зроблене? А хіба майже кожен такого не прагне — тільки не кожен признається у тому.
Вигадали байку тут, у Карелії: начебто майстер, на ймення Нестор, побудувавши храм, оту маленьку й таку розкішну церкву, кинув сокиру свою в озеро. Пояснювати можна різно. Чи то не хотів будувати нічого більше, чи то не умів краще, чи то тим самим наказав: шукайте мою сокиру, знайдете — аж тоді щось рівне моєму храмові вибудуєте. Усякого тлумачити можна. Та тільки справа така, що легенду вже тепер вигадали для власної втіхи сучасні поети, котрі юрмами ходять у Кижі милуватися храмом, шукаючи собі там натхнення, сподіваючись, що запліднять власні душі тою невимовною красою,— вигадали, щоб мати готовий літературний образ до вжитку, обертати то так, то сяк ту вигадку, а в народі такої легенди не було, не існує вона насправді — просто літературна забавка, фальсифікація.
Отож таки добре вийшло, пощастило мені: фальшивку сама могла б і не розпізнати, а ось прочитала докладну, науково обгрунтовану статтю у книжці про карельську поезію — і там зазначено щодо цієї легенди — мовляв, нема її.
А от же прижилася, красива, доречна, поетами заримована десятки разів по-різному. Добре, що не завжди таке приживається. Знову ж таки — з приводу карельських загадок (досить цікава, треба сказати, книжечка): фальшиві загадки не прижилися, умерли. Неорганічні, от у чім річ. Такої книжки про українські загадки не зустрічала. Зрештою, може, до рук не потрапляла. У нас загадки віддавна ніби віддані дітям для забавки, їм віддавна вже належать і сприймаються як дитяча гра — я над тим досі і не розмірковувала навіть.
Отож я лежала горілиць просто неба карельського, й пливла з островом по широкій онезькій воді, і дивилася у гладеньку тишу води при острівцях і в бурхливу глибину з гребенями завихреної хвилі, і думала, як тут гарно до крику безмовного, і які тут чайки біло-срібні, і які тут ріки, яких я ще не бачила, і які тут вишивки, і ікони, і різьблені наличники вікон, і як я безмірно, стосильно хочу додому, і як добре, що земля і тут, і деінде, і ще десь далі настільки прекрасна, аж від пуповини самої починаєш
боляче відчувати: як хочеш додому. Щоб там лежати горілиць — і живою, і мертвою. Щоб тільки там.
в така загадка з запитанням у карелів, загадка-лічилоч-ка; а починається словами: що таке один? І дається у різних районах Карелії два варіанти відповідей: "Один — це я". Або ою: "Один — це ніщо". Дуже припала мені до вподоби лічилочка-загадоч-ка. Один — це ніщо. Я один — це також ще ніщо... А от*..
— Денисе,— раптом виринає запитання, із глибини свідомості виринає, бо Мар'яна хотіла запитати про це давно, дуже давно — ще вранці, ще тоді, коли він так злостився на повінь, а може, й на неї, ніби це вона, Мар'яна, спричинилася до повені, наворожила чи викликала на людей ту повінь,— Денисе, а як справи з піснями твоєї матері?
Відсторонився — відразу й без роздумів — від Мар'яни, і вона злякалася, зіщулилася, знітилась, їй хотілося повернути назад своє запитання, але ж слова вже впали; вони тримались мить у повітрі й упали, як камінці, торкаючи знову спогади, повертаючи до минулого, а також і до огидного суворого ранку, коли він, Денис, уздрів воду під вікнами, до його бездіяльності й до думок про те, що не над усім людина владна. Над смертю, наприклад, і над пам'яттю теж не завжди, навіть над власними словами інколи не владна, над словами, за наслідки яких поручитися годі. Він ще далі відсунувся від Мар'яни, під саму стіну, дивився угору, над собою бачив небілену стелю, мама білила її сама завжди; що вона, ця дівчинка, запитала? Чому вона зараз, саме зараз питає про мамині пісні?
Адже кожна людина має право на якусь зовсім свою, цілком свою справу, таємницю, яку не мусить і не зобов'язана відкривати нікому в світі.
Хіба ж ні? Хіба ж вільно втручатися в усе, доторкатися до всього — якою б близькою тобі людина не була, чи мусить вона все твоє мати й для себе? . — Що ти маєш на увазі?
— Я питаю... я питаю, як з маминими піснями, чи щось вийде з твоєї ідеї, чи можна їх випустити платівкою, якби я могла, я б допомогла тобі, але ж у мене зовсім нема знайомих.
Микало десь усередині від болю й дивної хвилі нехоті — нащо вона запитала про це й говорить, говорить, щось пояснює, краще б мовчала, як безглуздо й нерозумно ці
4*
99
'жінки вміють усе руйнувати — от ніби ж сама щойно все . порятувала, повернулася до вчорашнього дня, втишила роздратування — і от маєш тобі, ні з того ні з сього,— про мамині пісні, хіба ж вона мала право зараз, саме зараз, коли там, за вікнами, повінь, а вони тут удвох були — самі, їм дарма стало до повені, до всього світу, їм було добре — та ні, коли ти ситий і ставиш на стіл таріль з яблуками, то нащо фарисействувати, і зітхати, й казати, що от як зле є на світі — десь там далеко, хто його знав де,— діти, які вмирають від голоду.