Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на піч. Кругом їх було тихо; з горниць тільки доносився брязкіт посуду та неясний гомін. Мар'я і Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печі на неї і — по очах видно — сумувала.
Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить і ні до чого не прийметься, їй і не хочеться ні до чого прийматися; руки не здіймаються... Та й нащо? Христя молода, до неї усе усміхається; їй здається все таким привітним та гарним... Колись і їй було так; а тепер?.. що усміхалося — те тепер кривиться, насміхається; що радість несло — те тепер щипає за серце, нове лихо приносе... Що ж се таке: старість іде чи безнадійне життя нагнітило?.. Мар'ї стало гірко-гірко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, він зупинився біля Христі, задивляючись на її роботу.
— Ну, чого вам? — спитала Христя, ховаючи під руку сорочку.
— Хіба не можна? — спитався він.
— Авжеж, не можна! — одказала зашарівшись Христя.
— Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такі очі, — мовив він тихо і пішов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-під руки сорочку і знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчі, як її збентежив той паничівський погляд, як звеселив, утішив. А її вже ніщо не втішає.
— Ох, життя трикляте! — промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася... І знову тихо; тільки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рівняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись поміж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стіні тінь від неї несамовито бігає, хитається...
Ось чутно — щось зашелестіло у сінях, ступає... Іде хто? Христя і Мар'я разом повернулися до сінешніх дверей. Двері розчинилися, і на порозі появився... пан — не пан, а в панській одежі; обличяч сухе, довгобразе; вуса руді та довгі; щось за ящик чорніє під рукою.
— Григорій Петрович дома? — спитався прихожий товстим охриплим голосом.
— Дома! — одказала Христя.
— Куди до нього пройти?
— Туди! — указала Христя на двері.
Незнайомець, проходячи, зупинився біля Христі, витріщивши на неї здивовані очі.
— A-a-a! — прогув він, роззявляючи рота. Христя собі зирнула і, зашарівшись від його прикрого погляду, мерщій схопилася втікати... Мар'я зареготалася.
— Лука Федорович! Слихом слихати, в вічі видати! Скільки літ, скільки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! — роздався з-за Христиної спини паничів голос.
— А я оце задивився на вашу дівчину, — гуде незнайомець. — Де ви таку видрали в біса хорошу?
Христя мерщій сховалася за піч і не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, двері зачинилися, і з-за них тільки глухо доносився його товстий, охриплий голос.
— Це знаєш, хто такий? — спитала Мар'я Христі, як та почала умощуватись знову за роботу.
— А хто, столяр, може? — угадувала Христя.
— Столяр!? — зареготалася Мар'я. — А бодай тебе! Це — Довбня, панич Маринин!
"Оце то він!" — подумала Христя, схиляючись над шитвом.
— Що ж воно таке? Служить де, чи як? — спитала далі у Мар'ї.
— Не знаю, чи він служе де, чи ні. Зиаю, що півчою в соборі заправляє. Як став старостою купець Третинка, то відкілясь його привіз. Він, либонь, на попа учився, та не схотів святитись у попи. А п'є — то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнів зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в одній сорочці по шинках бігає, аж поки де під тином не звалиться. Візьмуть тоді у шпиталь; вилежиться, витверезиться, і вийти б — та ні в чому. Тоді вже й складаються — хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слід. Ото він і знову за діло візьметься. Там такий майстер грати! І до півчої має кебету: як без нього співають — наче вовки у лісі виють: той туди, а той туди; а як він заправляє — то наче янголи ті — согласно та гарно.
— І дасть же господь такий талан чоловікові, та от так і не вміє його шанувати, — одказала, зітхнувши, Христя.
— Піди ж ти... І вчений, і розумний, та — ба! Паничі ним гордують, — як його з п'яницею водитися! Панянки — соромляться, бояться; одні купці за нього... Що ти з гріхом чоловічим поробиш? Такий уже його гріх!
Поки Мар'я розказувала Христі про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.
— Ви кинули у мене своє лібретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак? Чи не забули? Віднесу хоч сам, — казав Довбня, кладучи на столі скрипку.
— Спасибі! — подякував Проценко. — Мені так заніколилося.
— Еге, я ще і скрипку приніс разом з лібреттом. Може, ми що й ушкваримо! — увернув Довбня круто.
— Як? То ви скористувалися лібретто? — зрадів Проценко.
— Кий чортів батько! Дуже закрундзьоване, — одказав Довбня. — Весілля трохи розпочав. Похвалюся, тільки спершу скажіть: чай у вас є? Я чаю не пив.
— Христе! — кинувся Проценко до кухні. — Чи вже самовар прийняли?
— Ні, ще у горницях.
— Не можна б попрохати у Пистини Іванівни чаю?
— Зараз.
І Христя метко вертнулася, скочила з полу й побігла в горниці.
— Як гляну на вашу дівчину, то й чаю не пив би — все б на неї дивився! — бубонів Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та піднесла йому чаю на невеличкій підставі.
— Та беріть уже, а то кину! — червоніючи, як маківка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку і ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася і мерщій вискочила з хати.
— Оце так! оце смак! Це не городська... хльорка, не панянка, що у їх жилах замість крові тече буряковий квас або сирівець. Ця — запечена сонцем; у сієї кров — огонь! — бубонів Довбня, бовтаючи ложечкою чай.
І почав розказувати Проценкові різні приповістки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайні приповістки, безпутні речі безпутного п'яного бажання та жаги; від них аж на душі переверталося у свіжого чоловіка. Недобрими, видко, здалися вони і Проценкові, бо він мерщій перебив Довбню:
— Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловікові на таке повинно пускатись?
— Розумному, кажете? — спитав спокійно той. — А причому тут розум? Натура, та й годі! Їсте ж ви? п'єте... ну?