– Що з тобою, Ернсте? Там, на сході, зараз немає ніякого справжнього фронту! Головне не розкисати, ми ж солдати. Не вперше розлучаємося.
– Уперше, Ґеорґу, – жваво заперечую я, – мені здається, що ми розлучаємося вперше.
Хвилину ще він стоїть переді мною. Потім повільно киває мені та йде. Ґеорґ спускається вулицею, не озираючись, стрункий, спокійний, і ще довго після того, як він зникає з поля зору, я чую його кроки.
ЧАСТИНАV
І
Щодо випускного іспиту є розпорядження: фронтовиків питати з усією можливою поблажливістю. Розпорядження це справді виконується. Тому ми всі до єдиного здаємо іспит. Для наступної групи, куди входять Альберт і Людвіґ, іспит буде через три місяці. їм доведеться ще стирчати в школі, хоча ці двоє написали письмові роботи за всіх нас, чотирьох.
Через кілька днів після складання екзамену нам дали призначення у навколишні села бути тимчасовими заступниками на вільні вчительські посади. Я радий, що отримав роботу. Мені набридло безцільно тинятися цілими днями. Це змушувало мене постійно зосереджуватися на собі, надмірно звертати увагу на настрої, лінуватися. Тепер я буду працювати.
Я пакую валізи, і ми разом із Віллі вирушаємо до місця роботи. Нам пощастило: ми з ним виявилися сусідами. Села, де ми будемо вчителювати, знаходяться менш ніж за годину пішки одне від одного.
Мене поселили в старій селянській садибі. Перед вікнами – величезні дуби, з хліва долинає лагідне мекання овець. Господиня садовить мене в крісло з високою спинкою і зараз же накриває на стіл. Вона переконана, що всі городяни мало не вмирають з голоду, і вона має рацію. З тихим розчуленням я дивлюся, як на столі з'являються давно забуті речі: величезний шматок шинки, майже метр ковбаси, білосніжний пшеничний хліб і гречані налисники з великим вічком сала посередині, які любить Тьяден. їх навалена тут така гора, що вистачило б на цілу роту.
Я починаю поїдати все підряд, а селянка, впершись руками в боки й широко посміхаючись, стоїть і тішиться, дивлячись на мене. Через годину, охаючи та зітхаючи, я змушений зупинит-ся, хоча тітонька Шомакер умовляє мене продовжувати їсти.
Цієї хвилини з'являється Віллі, який зайшов мене провідати.
– Ну, тітонько Шомакер, тепер дивіться уважно, – кажу я, – зараз перед вами буде гідне видовище. У порівнянні з цим хлопцем я просто сирітка.
Віллі знає, що йому, як солдату, слід робити. Він довго не роздумує, він діє відразу. Після небагатослівного запрошення тітоньки Шомакер Віллі починає з налисників. Коли він добирається до сиру, господиня, притулившись до шафи й широко розкривши очі, дивиться на Віллі, як на восьме чудо світу. У захваті вона тягне на стіл ще велику миску з пудингом; Віллі подужав і пудинг.
– Так, – каже він, відсапуючись, – а ось тепер я б із задоволенням як слід повечеряв.
Цією фразою Віллі назавжди підкорив серце тітоньки Шомакер.
Я знічений і невпевнений у собі, я сиджу на кафедрі. Пере-ді мною сорок дітей. Це – наймолодші. Вони сидять на восьми лавах, ряд за рядом, ніби вирівняні під одну лінійку, і тримають у пухких рученятах грифелі й пенали, розклавши перед собою зошити й дошки. Найменшим – по сім років, найстаршим – по десять. У школі всього три класні кімнати, тому в кожній із них вчаться разом діти різного віку.
Дерев'яні черевики човгають по підлозі. У грубці потріскує торф. Багато дітей живуть на відстані двох годин пішки від школи і приходять закутані у вовняні шалики, зі шкіряними ранцями за спиною. Речі їхні мокрі, і тепер, у перегрітому, сухому повітрі класу, від них іде пара.
Круглі, як яблука, обличчя малюків звернені до мене. Кілька дівчаток крадькома підсміюються. Білявий хлопчина самозабутньо колупається в носі. Інший, сховавшись за спину товариша, який сидить попереду, запихає в рот товстий кусень хліба з маслом. Але всі уважно стежать за кожним моїм рухом.
З неприємним почуттям совався я на своєму стільці за кафедрою. Тиждень тому я ще сам сидів на шкільній лаві та споглядав плавні жести Голлермана, який розповідав про поетів епохи визвольних воєн. А тепер я сам став таким же Голлерманом. Принаймні для тих, хто сидить переді мною.
– Діти, – кажу я, підійшовши до дошки, – ми зараз напишемо велике латинське "Л". Десять рядків "Л", потім п'ять рядків "Ліна" і п'ять рядків "ластівка".
Я повільно виводжу крейдою букви та слова на дошці. За спиною чую шарудіння і шурхіт. Я чекаю, що мене піднімуть на сміх, і обертаюся. Але це діти відкрили свої зошити й приготували дошки для писання – нічого більше. Сорок дитячих голівок слухняно схилилися над завданням. Я просто вражений.
Скриплять грифелі, дряпають пера. Я ходжу туди-сюди між лавами.
На стіні висять розп'яття, опудало сови й карта Німеччини. За вікнами без кінця пролітають низькі хмари.
Карта Німеччини розфарбована двома кольорами: зеленим і брунатним. Я зупиняюся перед нею. Кордони заштриховані червоним; дивною кривулястою лінією тягнуться вони зверху вниз. Кельн – Аахен, а ось і тонкі чорні нитки залізниць. Гербесталь, Льєж, Брюссель, Лілль. Я стаю навшпиньки. Рубе, Аррас, Остенде. А де ж гора Кеммель? Вона взагалі не позначена. Але ось Лангемарк, Іпр, Біксшоте, Стаден. Які вони крихітні на карті, крихітні цятки, тихі, крихітні цятки. А як там гриміло небо й тряслася земля тридцять першого липня під час спроби великого прориву, коли ми за один день втратили всіх наших офіцерів.
Відвертаюся від карти й оглядаю світлі та темні голівки, старанно схилені над словами "Ліна" і "ластівка". Хіба не дивно: для них ці крихітні цятки на карті будуть лише заданими уроками, кількома новими назвами місцевостей і кількома новими датами для зубріння на уроках світової історії, які нічим не відрізняються від дат Семирічної війни або битви в Тевтобурзькому лісі.
У другому ряду схоплюється хлопчик і високо піднімає над головою зошит. У нього готові всі двадцять рядків. Я підходжу до нього й показую, що нижнє заокруглення букви "Л" у нього надто широке. Погляд вологих дитячих очей такий осяйний, що на мить я розгублююся. Швидко йду до дошки й пишу знову два слова, вже з новою великою літерою: "Карл" і… рука моя на секунду затримується, але я не можу побороти себе, немов інша, невидима рука виводить за мене: "Кеммель".