Нарешті підійшла моя черга. Повз мене, спотикаючись, пройшов мій попередник, і я опинився в низькій і похмурій кімнаті, такій убогій і пропахлій карболкою і потом, що мене майже здивувало молоде листя липи за вікном, у якому бавилися сонце і вітер. На стільці стояла миска з рожевою водою, у кутку – щось на зразок похідного ліжка, вкритого подертою ковдрою.
Жінка була товста, в одній коротенькій прозорій сорочці. Вона лягла, навіть не подивившись у мій бік. Але оскільки я так і продовжував стояти, вона нетерпляче озирнулася, і тоді на її схожому на мочалку обличчі майнула тінь розуміння. Вона побачила, що перед нею хлопчик.
Я просто не міг, мене всього трусило, я задихався від огиди. Жінка зробила кілька жестів, щоб розворушити мене, кілька потворних, огидних жестів, хотіла притягнути мене до себе і навіть посміхнулася приторно й манірно. Вона могла викликати лише співчуття: зрештою, вона була лише жалюгідною солдатською підстилкою. Бували дні, коли вона обслуговувала по двадцять-тридцять солдатів за день або й більше. Поклавши гроші на стіл, я швидко вийшов геть і кинувся бігом по сходах.
Юпп підморгнув мені:
– Ну, як?
– Супер! – відповів я тоном досвідченого розпусника, і ми зібралися йти. Але нам довелося попередньо знову побувати у фельдшера й отримати ще одну порцію протарголу.
І це називається любов'ю, думав я, приголомшений і знесилений, збираючи речі в похід, – любов'ю, якою наповнені всі мої книги вдома й від якої я стільки чекав у своїх неясних юнацьких мріях! Я згорнув шинель, згорнув плащ-намет, отримав патрони, і ми рушили. Я йшов мовчки та з сумом думав про те, що від усієї моєї крилатої мрії про любов і життя не залишилося нічого, крім гвинтівки, товстої повії та глухого гуркоту грому на горизонті, до якого ми повільно наближалися. Потім усе поглинула темрява, ми лягли в окопи, прийшла смерть; Франц Ваґнер поліг тієї ж ночі, і крім нього ми втратили ще двадцять три людини.
З дерев бризкає дощ, і я піднімаю комір пальта. Я часто тепер сумую за ніжністю, за обережно та боязко вимовленим словом, за хвилюючим і великим почуттям; мені хочеться вирватися зі страхітливої одноманітності останніх років. Але що було б, якби все це повернулося, якби знову я міг відчути колишню м'якість і далечінь минулого, якби мене покохала якась струнка ніжна жінка, схожа на гнучке юне створіння в золотому шоломі; що було б, якби справді безмежне, захоплююче забуття сріблястого синього вечора поглинуло нас у свій чудовий морок? Чи не спливе тоді в останню мить образ товстої повії, чи не зарегочуть голоси наших унтерів із казарми, які викрикують непристойності? Чи не пошматують і не знищать чисте почуття ось такі спогади, уривки розмов, солдатські жарти? Ми майже ще незаймані, але уява наша зіпсута, і ми навіть не помітили, як це трапилося: ще до того, як ми дізналися що-небудь про любов, нас уже публічно всіх підряд піддавали медичному обстеженню, щоб встановити, чи не маємо ми венеричних захворювань. А затамований подих, нестримний порив, вільний вітер, сутінки, незвіданість, усе, що було, коли ми шістнадцятирічними хлопчиками в миготливому непевному світлі ліхтарів гналися за Аделлю та іншими школярками, – усе це ніколи більше не повториться, навіть якби я й не побував у повії і продовжував думати, що любов – це щось зовсім інше, навіть якби ця жінка не вчепилася в мене і якби я не звідав судоми бажання. Відтоді я завжди був пригнічений.
Важко дихаючи, прискорюю крок. Я хочу, я повинен повернути собі втрачене, боно має повернутися – по-іншому не варто жити.
Я йду до Людвіґа Бреєра. У кімнаті його ще горить світло. Кидаю у вікно камінці. Людвіґ спускається вниз і відмикає двері.
У його кімнаті перед ящиком із колекцією мінералів стоїть Ґеорґ Рає. Він тримає в руках невеликий гірський кристал, милуючись його поблискуванням на світлі.
– Добре, що ми зустрілися, Ернсте, – говорить Ґеорґ, посміхаючись, – я вже й додому до тебе заходив. Завтра їду.
Він у військовій формі.
– Ґеорґу, – голос мій переривається, – але ти ж не збираєшся…
– Саме так. – Він киває. – Знову в солдати! Ти не помилився. Усе вже оформлено. Завтра вирушаю.
– Ти можеш його зрозуміти? – питаю я Людвіґа.
– Так, – відповідає Людвіґ, – я розумію Ґеорґа. Але це не вихід. – Він обертається до Рає: – Ти розчарований, Ґеорґу, але подумай і побачиш, що це природно. На фронті наші нерви були вкрай напружені, бо щодня ми могли загинути. А тепер вони тремтять, як вітрила в затишшя, бо тут ідеться лише про дрібні щоденні справи.
– Правильно, – перебиває його Рає, – от саме ця дріб'язкова гризня навколо їжі, кар'єри та кількох не надто вправно сконструйованих ідеалів і викликає в мені нестерпну нудоту, від неї я і хочу втекти кудись подалі.
– Якщо тобі обов'язково хочеться щось зробити, чому ти не приєднаєшся до революціонерів? – питаю я Ґеорґа. – Може, станеш військовим міністром.
– Ох, ця революція! – зневажливо відмахується Ґеорґ. – Її робили, тримаючи руки по швах, секретарі різних партій, які встигли вже злякатися своєї власної хоробрості. Ти тільки подивися, як вони вчепилися один одному у волосся, всі ці соціал-демократи, незалежні, спартаківці, комуністи. Тим часом дехто під шумок знімає голови нечисленним, справді цінним людям, але ніхто не помічає цього.
– Ні, Ґеорґу, – говорить Людвіґ, – це не так. У нашій революції було занадто мало ненависті, це правда, і ми від самого початку хотіли у всьому дотримуватися справедливості, від того все і стало таким немічним. Революція має вибухнути, як лісова пожежа, і тільки після неї можна почати сіяти; а ми захотіли оновлювати, не руйнуючи. У нас не було сил навіть для ненависті, – так утомила, так спустошила нас війна. А ти чудово знаєш, що від утоми можна й під пострілами заснути. Але, можливо, ще не пізно наполегливою працею надолужити те, що не було зроблено під час нападу.
– Працею! – зневажливо каже Ґеорґ і підставляє кристал під лампу, від чого той починає мінитися всіма барвами: – Ми вміємо битися, але працювати не вміємо.
– Ми повинні знову вчитися працювати, – спокійним голосом каже Людвіґ, який забився у кут дивана.