Я відчуваю, що зараз захворію від усієї цієї балаканини. Краще б ми зовсім не зустрічалися: зберегли б принаймні добрі спогади. Даремно я намагаюся уявити собі, що ці люди знову вбрані в брудні, зашкарублі шинелі, а ресторан Конерсманна – це трактир у прифронтовій смузі. Мені це не вдається. Факти сильніші. Відчуженість перемагає. Усе, що пов'язувало нас, втратило силу, розпалося на дрібні індивідуальні інтереси. Часом наче промайне щось із минулого, коли всі ми були вбрані в однаковий одяг, але промайне вже нечітко, розмито. Ось пе-реді мною мої бойові товариші, але вони вже й не товариші мені насправді, і від цього так сумно. Війна зруйнувала все, але в солдатську дружбу ми вірили. А тепер бачимо: чого не зробила смерть, те довершує життя, – воно розлучає нас.
Але ми не хочемо вірити цьому. Сідаємо за один столик: Людвіґ, Альберт, Карл, Адольф, Валентин, Віллі. Настрій пригнічений.
– Давайте хоч ми будемо міцно триматися один одного, – каже Альберт, обводячи поглядом просторий зал.
Ми палко відгукуємося на слова Альберта й тиснемо одне одному руки, а в цей час в іншому кінці залу відбувається таке ж братання тих, хто вбраний у дорогі костюми. Ми не приймаємо цього нового порядку. Ми кладемо в основу те, що інші відкидають.
– Руку, Адольфе! Давай! – звертаюся я до Бетке.
Він посміхається, вперше за довгий час, і кладе свою лапу на наші руки.
Деякий час ми ще сидимо своєю компанією. Тільки Адольф Бетке пішов. Він погано виглядав. Я вирішую неодмінно відвідати його найближчими ж днями.
З'являється кельнер і про щось шепочеться з Тьяденом. Той відмахується:
– Дамам тут нема що робити.
Ми здивовано дивимося на нього. На обличчі в нього само-вдоволена посмішка. Кельнер повертається. За ним швидкою ходою заходить дівчина. Тьяден ніяковіє. Ми усміхаємося. Але Тьяден не розгубився. Він робить широкий жест і представляє:
– Моя наречена.
На цьому він ставить крапку. Решту представляє Віллі. Він починає з Людвіґа й закінчує собою. Потім запрошує гостю сісти. Вона сідає. Віллі сідає поруч і кладе руку на спинку її стільця.
– Ваш татусь є власником знаменитої кінської бійні на Нойє Грабен? – починає він розмову.
Дівчина мовчки киває. Віллі присувається ближче. Тьяден не звертає на це ніякої уваги. Він незворушно сьорбає своє пиво. Від дотепних і влучних зауваг Віллі дівчина незабаром пожвавлюється.
– Мені так хотілося познайомитися з вами усіма, – щебече вона. – Котик так багато розповідав мені про вас, але скільки я не просила привести вас, він завжди відмовлявся.
– Що? – Віллі намагається спопелити Тьядена поглядом. – Привести нас? Та ми із задоволенням прийдемо; справді, з величезним задоволенням. А він, негідник, і слова нам не сказав.
Тьяден уже трохи стурбований. Козоле у свою чергу нахиляється до дівчини:
– То він часто говорив вам про нас, ваш котик? А що конкретно він розповідав?
– Нам час іти, Маріхен, – перебиває його Тьяден і підводиться.
Козоле силою садовить його назад:
– Посидь, котику. Що ж він розповідав вам, фройляйн?
Маріхен виглядає як уособлення довіри. Вона кокетливо поглядає на Віллі.
– Ви і є пан Гомеєр? – Віллі розкланюється перед ковбасним магазином. – То це вас він рятував? – каже вона. Тьяден починає соватися на своєму стільці, ніби сидить на мурашиній купі. – Невже ви встигли забути?
Віллі торкає свою голову:
– У мене, знаєте, була після цього контузія, а це згубно діє на пам'ять. Я, на жаль, багато чого забув.
– Врятував? – затамувавши подих, перепитує Козоле.
– Маріхен, я пішов! Ти йдеш чи залишаєшся? – питає Тьяден.
Козоле міцно тримає його.
– Він такий скромний, – підсміюється Маріхен і при цьому аж світиться від задоволення, – але ж він один убив трьох негрів, коли вони сокирами збиралися зарубати пана Гомеєра. Одного з них – кулаком.
– Кулаком, – глухо повторює Козоле.
– Решту – їхніми ж сокирами. І після цього він на собі приніс вас назад. – Маріхен поглядом оцінює сто дев'яносто сантиметрів зросту Віллі й енергійно киває своєму нареченому: – Не соромся, котику, чому б і не згадати про твої подвиги.
– Справді, – підтакує Козоле, – чому б і не згадати.
Десь хвилину Віллі замислено дивиться Маріхен в очі:
– Так, він чудова людина. – І киває Тьядену: – Давай вийдемо на хвилинку.
Тьяден нерішуче встає. Але Віллі не збирається робити нічого поганого. Через деякий час вони попід руку повертаються назад. Віллі нахиляється до Маріхен:
– Отже, вирішено, завтра ввечері я у вас на гостині. Адже я повинен ще віддячити вашому нареченому за те, що він врятував мене від негрів. Але і я одного разу врятував його, був такий випадок.
– Справді? – дивується Маріхен.
– Колись він, можливо, вам про це розповість.
Віллі посміхається. Полегшено зітхнувши, Тьяден відчалює разом зі своєю Марїхен.
– Справа в тому, що в них завтра забій, – починає Віллі, але його ніхто не слухає. Ми занадто довго стримувалися і тепер регочемо, як ціла стайня голодних коней. Фердинанда ледь не розриває на шматки від реготу. Тільки через деякий час Віллі вдається нарешті розповісти нам, які вигідні умови виторгував він у Тьядена на отримання кінської ковбаси.
– Він тепер у моїх руках, – говорить Віллі зі самовдоволе-ною усмішкою.
V
Я цілий день сидів удома, намагаючись узятися до якоїсь роботи. Але з цього так нічого й не вийшло, і ось уже цілу годину я безцільно блукаю вулицями. Проходжу повз "Голландію". "Голландія" – третій ресторан зі спиртними напоями, відкритий за останні три тижні. Наче мухомори, на кожному кроці виростають серед сірих фасадів будинків ці заклади з яскраво розфарбованими вивісками. "Голландія" – найбільший і найвишу-каніший із них.
У світлі скляних дверей вартує швейцар, схожий трохи на гусарського полковника, а трохи на єпископа, величезний чолов'яга з позолоченим жезлом у руках, Я вдивляюся пильніше, і тут раптом уся єпископська поважність злітає з нього, він тицяє мені в живіт своєю булавою і сміється:
– Привіт, Ернсте, опудало горохове! Коман са ва, як кажуть французи?
Це унтер-офіцер Антон Демут, наш колишній кашовар. Я за всіма правилами віддаю йому честь, бо в казармі нас учили, що честь віддається мундиру, а не тому, хто його носить. Уніформа Демута дуже високої якості й варта того, щоб принаймні виструнчитися перед ним.