Не доходячи до гімназії, ми зустрічаємо Ґеорґа Рає, товариша наших дитячих ігор. Він був лейтенантом і ротним командиром, мав можливість скласти випускний іспит, але під час відпустки пив і байдикував, не думаючи про атестат зрілості. Тому йому знову доводиться вступати в останній клас, у якому він вже просидів два роки.
– Ну, Ґеорґу? – питаю я. – Як твої успіхи? Ти, кажуть, на фронті став першокласним латиністом?
Довготелесий, як чапля, він великими кроками проходить у двір гімназії і, сміючись, кричить мені навздогін:
– Дивись, не схопи двійку з поведінки!
Останні півроку він служив льотчиком. Він збив чотири англійських літаки, але я сумніваюся, що він зуміє довести теорему Піфагора.
Наближаємося до семінарії. Назустріч – суцільні військові шинелі. Майже забуті обличчя, роками не чуті імена. Підходить, шкутильгаючи, Ганс Вальдорф, якого ми в листопаді сімнадцятого року витягли з вогню із розбитим коліном. Йому відрізали ногу до стегна, він носить важкий протез на шарнірах і сильно стукає, коли ходить. Ось і Курт Лайпольд. Сміючись, він представляється:
– Гьотц фон Берліхінген із залізною рукою.
На місці правої руки в нього протез.
З воріт виходить юнак, у якого замість голосу виривається з горла якесь клекотіння:
– Мене ви, мабуть, не впізнаєте, правда ж?
Я вдивляюся в обличчя, точніше, в те, що залишилося від обличчя. Чоло, аж до лівого ока, перетинає широкий червоний шрам. Над оком наросла плоть так, що око ледь видно. Але воно зряче. Праве око нерухоме – скляне. Носа немає. Місце, де він мав бути, закриває чорний клапоть. З-під клаптя тягнеться рубець, який двічі перетинає рот. Рубець зрісся бугристо й косо, і тому мова така нечітка. Зуби штучні – видно, як во-ни прикріплені. Нерішуче дивлюся на нього. Клекочучи, голос промовляє:
– Пауль Радемахер.
Тепер я впізнаю його. Ну так, адже це його сірий костюм у смужку!
– Здрастуй, Паулю, як справи?
– Сам бачиш, – він намагається розтягнути губи в посмішку. – Два удари заступом. Та й це ще на додачу.
Радемахер піднімає руку, на якій бракує трьох пальців. Сумно блимає його єдине око. Друге нерухомо й байдуже дивиться вперед.
– Не знаю, чи зможу я ще стати вчителем. Дуже вже погано в мене з мовою. Ти, наприклад, розумієш мене?
– Чудово розумію, – відповідаю я. – Із часом усе владнається. Напевно можна буде ще раз прооперувати.
Він знизує плечима й мовчить. Видно, у нього мало надії. Якби можна було оперувати ще раз, лікарі, напевно, вже зробили б це.
До нас прямує Віллі, начинений останніми новинами. Борк-ман, виявляється, таки помер від своєї рани в легенях. Рана ускладнилася швидкоплинними сухотами. Генце, дізнавшись, що пошкодження спинного мозку навіки прикує його до інвалідного крісла, застрелився. Генце можна зрозуміти: він був нашим найкращим футболістом. Меєра вбили у вересні. Ліх-тенфельда – у червні. Ліхтенфельд пробув на фронті тільки Два дні.
Раптом ми здивовано зупиняємося. Перед нами виростає маленька непоказна фігура.
– Вестергольте? Невже ти? – з подивом запитує Віллі.
– Я, мухомор ти нещасний!
Віллі вражений:
– А я думав, тебе вбили.
– Поки ще ні, – добродушно відповідає Вестергольт.
– Але ж я ж сам читав оголошення в газеті!
– Помилилися, – посміхається чоловічок.
– Нічому не можна вірити, – похитуючи головою, говорить Віллі. – Я думав, тебе давно зжерли черв'яки.
– Вони з тебе почнуть, Віллі, – самовдоволено кидає Вес-тергольт. – Ти раніше там будеш. Руді довго не живуть.
Ми заходимо у ворота. Двір, на якому ми колись о десятій ранку їли наші бутерброди, класні кімнати з дошками й партами, – все це точно таке ж, як і колись, але для нас немов із якогось іншого світу. Ми впізнаємо лише запах цих напівтемних приміщень: такий самий, як у казармі, тільки трохи слабший.
Сотнями труб поблискує в актовому залі орган. Праворуч від органа розмістилася група вчителів. На директорській кафедрі стоять два вазонки з кімнатними рослинами, листки яких схожі на шкіряні, а спереду її прикрашає лавровий вінок зі стрічками. На директорові сюртук. Отже, передбачається урочиста зустріч.
Ми збилися в купку. Нікому не хочеться опинитися в першому ряду. Тільки Віллі невимушено виходить вперед. Його руда голова в напівтемряві залу нагадує червоний ліхтар у нічному шинку.
Я оглядаю групу вчителів. Колись вони означали для нас більше, ніж інші люди; не тільки тому, що були нашими начальниками, ні, ми в глибині душі все-таки вірили їм, хоча й жартували з них. Тепер же це для нас лише жменька людей похилого віку, на яких ми дивимося з поблажливою зневагою.
Ось вони стоять і знову збираються нас повчати. На їхніх обличчях так і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості. Але чого ж вони можуть навчити нас? Ми тепер знаємо життя краще, ніж вони, ми здобули інше знання – жорстоке, криваве, страшне й невблаганне. Тепер ми могли б їх дечого повчити, але кому це потрібно!
Якби, наприклад, зараз на цей зал почалася штурмова атака, вони б, як кролі, кинулися врізнобіч, розгублено й безпорадно, – з нас же ніхто не втратив би голови. Спокійно й рішуче ми почали б із найбільш доцільного: закрили б їх десь, щоб не плуталися під ногами, а самі взялися б за оборону.
Директор відкашлюється і починає промову. Слова вилітають з його вуст округлі, гладкі, – він прекрасний оратор, цього в нього не забереш. Він говорить про героїчні битви наших військ, про боротьбу, про перемогу й відвагу. Однак, незважаючи на пишномовні фрази (а може, якраз завдяки їм), я відчуваю наче укол шпилькою. Так гладко й округло все це не відбувалося. Перезираюся з Людвіґом, Альбертом, Вальдорфом, Вестергольтом, Райнерсманном; усім ця промова не подобається.
Директор говорить дедалі натхненніше. Він славить героїзм не тільки на полі бою, а й непомітний героїзм у тилу.
– І ми тут, на батьківщині, ми теж виконували свій обов'язок, ми відмовляли собі у всьому, ми голодували заради наших солдатів, жили в страхові за них, тремтіли за них. Важке це було життя, і нерідко нам доводилося, можливо, навіть гірше, ніж нашим хоробрим воїнам на фронті.
– Ось воно як! – виривається у Вестергольта.