Сходячи вниз, Жан дещо освоївся з дивом і почував себе не таким непорочно чистим. Досі він не знав жінки і ось тепер відкрив, що його невинність, мабуть, не триватиме вічно. Він наважився викликати в собі певний образ і сміливо дивився в його чорні очі; ох, самого цього вистачило, щоб він відчув страшенну млість. Йому закортіло скупатися. Але, як часто трапляється в жірондців1, ванна в Пелуейрів була повна картоплі, і Кадетта мусила спершу її спорожнити.
Після вечері Жан Пелуейр пройшовся містечком. Він стежив за собою, щоб не жестикулювати й не розмовляти вголос. Він простував статечно, церемонно і вітався з кожним гуртом людей, що сиділи біля дверей своїх домів; при його наближенні всі раптом замовкали, наче жаби в ставку, але ніхто не сміявся. Нарешті, коли він минув останній будинок і опинився на ще світлій дорозі між чорними колонами сосон, які пахнули на нього своїм гарячим подихом і фіміамом живиці, який ширився з тисячі кадил цього лісового храму, він міг сміятися, трясти плечима, клацати пальцями, кричати: "Я владар, владар, владар!" і скандувати двовірш: "Якими чарами, з чиєї тільки згоди в небес він заслужив такої нагороди?"
III
Жан Пелуейр боявся, що розмова от-от урветься: страх перед мовчанкою змусив священика і пані д'Артіай хапатися за перші-ліпші теми і марнотратно вичерпувати їх; скоро їм уже не буде про що говорити. Сукня Ноемі звисала з стільця, мов квітка магнолії, що перехиляється через вінця вазона. Цього золотого липневого дня Ноемі сповнювала дівочими пахощами цю убогу приймальню, де бог присутній всюди, на стінах і на каміні, пахощами, схожими на аромат тих дурманних квітів, які нерозумно лишати на ніч у спальні. Жан повернув не голову, а тільки очі: він розглядав Ноемі, котра зійшла зі свого п'єдесталу; коли дивитися так зблизька, він бачить її мовби крізь збільшувальне скло. Він жадібно шукав якоїсь вади, "недоробки" на цьому живому, трепетному металі: чорні цятки на крилах носа, на основі шиї шкіра, мабуть, Попечена старою йодною настоянкою. Ось вона коротко засміялася на якийсь Дотеп священика, і Жан Пелуейр устиг у блискучому разкові її зубів помітити один тьмянуватий різець, либонь, попсований. Його пильний погляд перешкоджав цим великим чорним очам дивитися на нього; може, він їв поглядом Ноемі лише для того, щоб вона не могла оглядати його. Язик у священика, хвалити бога, добре підвішений, і він уміє говорити на будь-яку тему. Хоча сам кругленький, маленький, він зовсім позбавлений добродушності. Вся його огрядна постать дихає строгістю. З фермерами він не порозумівся, зате його люблять у містечку, де під його проводом кілька овечок зробили значний поступ у своєму духовному розвитку. Як це нерідко буває, цьому лагідному священикові належала і земля. Він — сама лагідність, сама покірність, але його, здавалося, м'яку волю ніколи не зламати. Він відохотив від недільних балів найвродливіших дівчат і розладнав зальотницькі наміри багатьох хлопців; ніхто не знав про те, що він в останню мить уберіг поштарку від подружньої зради. Це він вирішив, що не гоже, щоб Жан Пелуейр жив одинцем; йому, душпасти-реві, дуже важливо, щоб дім Пелуейрів одного дня не став домом Казнавів, щоб йому до кошари не вкрався вовк.
Жан ніколи не помічав, як високо при диханні здіймаються у жінок груди: коли Ноемі вдихала, її перса майже торкалися підборіддя. Священик перестав удавати, що його цікавить бесіда, він підвівся з словами, що любі діти може хочуть сказати одне одному щось душевне, і запросив пані д'Артіай у сад подивитися, який урожай обіцяють ренклоди.
У темнуватій кімнаті залишився тільки чорний наполоханий самець наодинці з привабливою самичкою; так ніби проводився якийсь ентомологічний експеримент. Жан Пелуейр не ворушився, не підводив очей: тепер це було непотрібно; він був скований її поглядом. Дівчина— міряла очима лялечку, яку їй послано долею. Вродливий хлопець з невиразними, легко замінними рисами обличчя, вимріяний коханець усіх дівчат — той, хто в безсонні ночі вабить їх своїми широкими грудьми й міцними обіймами — розпливався в пітьмі церковного дому, зникав, від нього в найтемнішому кутку приймальні зостався лише цей вражений цвіркун. Ноемі дивилася на свою долю, вона знала, що ця доля неминуча. Адже синові Пелуейрів не підносять гарбуза. Певно, її батьки побоювались лиш того, щоб цей хлопець не передумав, їм і на думку не спадало, що дочка могла суперечити їхній волі. Справді, вона й не думала опиратися. Все, що могло їй дати життя, уже чверть години сиділо перед нею, кусало собі нігті, крутилося на стільці. Жан підвівся, він став ще менший, ніж коли сидів, він щось промимрив. Ноемі не почула, і він повторив:
— Я знаю, що я не достойний... Дівчина запротестувала:
— Ах, пане...
У припливі шаленої покори він почав запевняти, що не достойний кохання, але просить одного — хай вона дозволить йому кохати її. Слова його так і пливли, низалися у фрази. До двадцяти трьох років він чекав нагоди відкрити своє серце жінці. Розписуючи свою прекрасну душу, він розмахував руками, ніби був на самоті; і він справді був самітний.
Ноемі позирала на двері і навіть не дивувалася: про Жана Пелуейра завжди казали: "Це чудій, придурок". Він говорив і говорив. Хоч би хто-небудь зайшов у кімнату! Здавалося, цей чоловік навіки захопив цей дім, заполонив його своєю жестикуляцією. Ноемі занепокоїлась, ладна була розплакатися. Нарешті Жан замовк, і її охопила паніка, яка буває, коли до кімнати влітає кажан. Коли священик з пані д'Артіай вернулися, вона кинулася матері на шию, не подумавши, що такий прояв почуттів можна сприйняти як згоду. Проте священик уже Припав щокою до Жанової щоки. Жінки пішли самі, щоб не викликати цікавості сусідок. Чи видно Жанові Пелуейрові крізь причинені віконниці — поруч пані д'Артіай, вугластої і кощавої, з перекошеним, як у собаки, задом — сукню Ноемі, вже прим'яту сукню, яка ніколи не розправиться, похилену шию, квітку вже прив'ялу, скошену квітку?
Дикун, звиклий цуратися людей і якнайменше навертатися їм на очі, кілька днів ходив сам не свій, розгублений і приголомшений пересудами. Доля вирвала його з мороку; слова Ніцше, як магічне закляття, повалили мури його темниці;