— Розстебніть сорочку. Треба б носовичка, пані... Рахуйте — тридцять одна, тридцять дві, тридцять три...
Лампа освітлювала ключиці, лопатки, ребра — жалюгідне видовисько... Ні, стан пана Пелуейра не викликає ніякої тривоги, але слід берегти "верхівки своїх легень". Він приписав зміцнюючі засоби, миш'якові ін'єкції. Коли-не-коли позирав на Ноемі. Чи не уявив він собі, що це вона постаралася ввести його в дім? Якось дивно змушувати лікаря трястися проти ночі двоколкою шість кілометрів, щоб оглянути лише ослаблу людину! Він зовсім не поспішав і своїм громовим басом виправдувався, що ніколи не обіцяв вилікувати йодною терапією такі задавнені сухоти, як у П'єшонового сина. Його протяглий, простацький голос лунав мужньо, статечно. Ноемі відчувала, як він крадькома позирав на неї з-під повік, жовтих, як шафран; але він бачив перед собою тільки її мовчазний привид. Нарешті він сказав, що профілактика не зайва, пан Пелуейр дуже уразливий, схильний до хвороби. "Грунт, сказав би я, дуже сприятливий для бацил. Небіжчиця пані Пелуейр померла від сухот, еге ж?" Лікарська лексика лунала не дуже переконливо в цих свіжих устах, ніби створених для демонстрації, як треба цілуватися. На його думку, за хворим потрібен лікарський догляд. Цими словами він давав зрозуміти, що чекає нового запрошення. А що Ноемі мовчала, він устав і прямо запитав, чи пан Пелуейр бажає, щоб він його знову відвідав — принаймні для ін'єкцій.
— Якої ти думки, Ноемі? — Вона не відповіла, Жан подумав, що вона не чула, і спитав ще раз: — Так скажи, Ноемі, чи треба пану лікареві ще приїжджати?
Вона нарешті промовила:
— Це зовсім зайве.
Сказала таким тоном, що Жан Пелуейр злякався, як би лікар не образився, і заперечив, що "про це вирішувати лише лікареві". Кремезний молодик без найменшого збентеження пообіцяв приїхати на перший же виклик. Ноемі взяла лампу й провела його. Сходами спускалася швидко, відчувала на потилиці його гарячий подих. Двоколка чекала біля ґанку. Молодий лікар сів, не сподобившись жодного погляду. Кадеттин— онук цмокнув. Ліхтар освітлював кінські крижі. Нічний вітер згасив лампу, яку молодиця тримала високо над головою, і так вона залишилася в пітьмі на порозі мертвого дому; наслухала, як тихне стукіт двоколки. Тієї ночі вона не заснула. Пан Пелуейр метався на залізній койці, бурмотів незрозумілі слова. Ноемі встала, щоб укутати його, не будячи, поклала руку на чоло, ніби дитині, якої ніколи не народить.
XIII
Третього дня Жан Пелуейр вернувся до давнього способу життя. Виходив навшпиньки, коли батько по обіді відпочивав, чигав на сорок і після стояння в церкві вертався додому якнайпізніше. Ноемі вже так не сяяла. Жан Пелуейр помічав синці під її сумними очима, які дивилися на нього з покірною лагідністю. Він сподівався, що його цурання подружнього ложа допоможе Ноемі звикнути до життя з ним. Але вона вела безнадійну боротьбу з власною відразою, і ця боротьба позбавляла її сил. Кілька разів уночі вона кликала Жана Пелуейра до себе, а що він удавав, ніби спить, вона вставала й цілувала його — такі поцілунки колись святі покладали на лоба прокажених. Ніхто не знає, чи раділи вони, відчуваючи на своїх виразках подих блаженних. Але він, Жан Пелуейр, дійшов до того, що ухилявся від таких ніжностей, і тепер він кричав з жахом:
— Дай мені спокій!
Кетяги темного бузку звішувалися через високі садові мури. Смерк пахнув
8'
115
жасмином. У західному світлі гули хрущі. У місяць діви Марії священик сказав після вечірньої служби:
— Раджу вам помолитися за те, щоб кілька наших хлопців успішно склали екзамени, за подружнє щастя кількох дівчат, за навернення батька однієї родини і здоров'я тяжкохворого хлопця.
Всі знали, що йдеться про П'єшонового сина, якому стало дуже зле. Розквітли червневі лілеї. Ноемі дивувалася, що Жан уже не бере на прогулянки рушниці; він казав, що сороки надто добре знають його і що ці скрекотухи вже не підпускають до себе. Вона боялася, щоб ці прогулянки не пішли йому на шкоду, бо він уже вертався з них не жвавий, як раніше, а, навпаки, пригнічений і блідий. Він запевняв, що блідне від дпеки. Однієї ночі Ноемі почула, як він кілька разів закашляв. Вона тихо покликала його:
— Спиш, Жане?
Він запевнив її, що в нього трохи болить горло і що це пусте; проте вона помітила, як він намагається стримати кашель, а той усе-таки проривався. Вона запалила свічку і побачила, що він весь у поту. Вона стурбовано дивилася на нього. Очі в нього були заплющені, ніби він уважно дослухався до того таємного, що діялося в ньому. Він усміхнувся своїй дружині, і Ноемі цей усміх стривожив, такий ніжний, такий спокійний. А він сказав їй упівголоса:
— Хочеться пити.
Назавтра вранці гарячка минулася; температура була навіть знижена. Ноемі заспокоїлася; вона вважала, що краще б йому по сніданку не виходити, але не зуміла його затримати. Наполегливість Ноемі, здавалося, дратувала Жана, він усе позирав на годинника, наче боявся спізнитися. Пан Жером пожартував:
— Вона ще подумає, що ти біжиш на побачення!
Жан не відповів нічого; його поквапливі кроки уже лунали в сінях. Небо перед бурею потемніло. Здавалося, що в мовчанні птаства знерухоміло і листя. Весь той день, сидячи біля вікна на першому поверсі, Ноемі терзалася страхом. О четвертій годині озвався церковний дзвін, ударив кілька разів, коротко, уривчасто, і молода жінка перехрестилася — значить, хтось при смерті. В она почула, як на майдані хтось сказав:
— Це по П'єшоновОму синові. Сьогодні вранці він мало не помер.
Буйні краплі вибивали ямки в куряві, ширили запах грозових вечорів. Свекор ще спав, і тому Ноемі зайшла до кухні, щоб побалакати про Роберта П'єшона з Кадеттою. Старенька була глуха і не чула подзвіння. Вона сказала, що дізнається про все від "панича Жана". Ноемі здивувалася, а Кадетта почала зітхати, розплакалася; вона так і думала, що молода пані нічого не знає, бо інакше не дозволила б, щоб "бідний панич", такий кволий здороз'ям, висиджував цілі пообідні години з П'єшоновим сином, і то вже цілий місяць! Він звелів своїй старій Кадетті нікому нічого не казати. Ноемі вдала, ніби це її не дивує. Вона вийшла надвір; курний вітер гнав по небу важкі хмари.