Двері його майстерні виходять з другого поверху на галерею.. Внизу кам’яний колодязь, але не такий, як на Котовського.. Примарні камениці і коші подвір’їв, мов нетрі мороку вузькі і мокрі сходи, провалля ночі, що його ніхто не зміряв.. Отут, за стіною, — обійстя Андрея Шептицького — він каже, але нам краще зайти туди через іншу браму.. Заходимо через гарну ковану браму у сад.. Довкола темно, але відчуваю рукою підстрижений живопліт, трава, крислаті яблуні, посередині височенна черешня — в глибині кремезна оселя з колонами.. Здається, високі темні смереки, а отам за ними — каретний двір.. Темні вікна всюди, але як затишно в цьому садку.. Дивно, Валєрина майстерня за стіною каретного двору, але це все наче разом, довкола цього саду.. І він, і Петро Холодний наче й досі під його опікою, бережені його благословенням.. У цій темряві десь за стіною глухо кашляв Сосенко.. Їхні тіні зовсім поруч, під цими яблунями і Антонич..
На день народження подарували мені його повне видання, усе в однім томі.. Досі я ніби й не знав його: хіба що згадаю пощерблені, порослі мохом сходи, слизнів на стінах у тій давній майстерні, де й мені часом доводилось заночувати. І лиш тоді чую його голос: подай мені лютню з каміння, холодну, мов лід і блискучу, мов сталь.. Мабуть, він для мене був розлитий у повітрі, десь ніби поруч.. але де саме він?.. Як і самий Львів.. Бачу Ринок, бачу туман, обкраяні культі кленів вигулькують з туману, голоси в тумані — але де сам Львів?.. Якось мені здалося, що треба питати в іншої стихії: ти знаєш, мабуть, ліпше.. Гайворони.. Я маю на увазі не русинів, вірменів чи жидів.. І так само не німців, чи ляхів, чи циганів.. Ні, саме гайворонів.. Невідомо, звідки вони беруться — так, наче щодня міняють свою суть.. То мені здається, надвечір вони раптово з бруньок на темних гілках струнких грабів на Високому Замку.. То, здається, ще пізніше надвечір виринають з чорних стручків акацій на Цитаделі.. Може й тому чиновники з Ратуші не внесли їх в етнічний реєстр Львова.. Але найдавніша, первісна мапа міста їх враховувала.. Сам бачив на свої очі: там, на Високому Замку, у тому верховітті, вони, вже як смеркне, за першим найтихішим подихом їхнього сурмача починають історію цього міста.. Зачинають, як зачинаються слизькі бруньки у верховітті, чи як саме повітря: з усього і нізвідки.. Мені якось пощастило зустрітися з ними якраз тоді, як вже після заходу сонця кружляв на горі біля Юра: їхній слід ще не розчинився від Високого Замку.. вони звернули до Юра.. далі я ще бачив, як вони в тихій задумі обсіли Єзуїтський сад.. якраз минав музей Льоля Левицького і підходив до бібліотеки Баворовських: ця мить була дуже зворушлива: вони обліпили все: комини, карнизи, антени, така дивна тиша.. павза на кілька століть.. До Оссолінеуму я дійшов, коли було зовсім темно.. Вони, гайворони, нарешті могли сказати мені всю правду: Львів — отам, у повітрі.. У їхнім мерехтінні.. А все, що ми бачимо в долині, — це те, що впало на дно.. Послід.. Ідеальне місто для гайворонів..
І ще одна стихія, так само, як і гайворони, не внесена в реєстр.. Ти здогадуєшся, хто?.. Так, листя.. Листя потребує найпильнішої уваги.. Учора я бачив цю стихію впритул.. Не знаю, може, це ноги самі несуть після сидіння в чотирьох стінах, чи вже якась невагомість власного тіла, його непотрібність?.. Учора я опинився на Личакові.. І то зайшов з Цетнерівки, з тих горбів — мені здається — тут довкола з давніх-давен щось рили.. Спочатку через ту непарадну хвіртку увійшов, алеєю спустився до центрального входу, а тоді вернувся назад угору.. Я ніколи не думав, що там так високо: мені здається, ота найвища місцина, де пам’ятник Повстанцям з 63-го року, — чи не вища за Високий Замок.. Дивно, там внизу — наче якась діяльність: щось підмітають, мурують.. На свої очі бачив, як двоє майстрів занесли свої лопати і відра у готичну каплицю Цетнерів, перевдяглися і замкнули на блискучу колодку.. А біля ампірної каплиці Дунін-Борковських зі статуями самого Вітвера — просто на порозі хтось залишив прозорі пластикові капці небесного відтінку — мабуть, щоб перевзутися.. Але що вище, отої мурашиної заклопотаності вже не помічав.. Кожне дерево дбає за своє листя: воно доглянуте, з рівненькими зубчиками, гарно обкраяне, як у вітражі Шаленка.. Окрайці грубого шкла треба самому засвітити, не надіятися лише на сонце, чи навіть місяць — а самому вдихнути світло у кожен найменший окраєць шкла: отоді воно засяє і витворить ідеальне зоряне склепіння.. Але тут, вже піднявшись, діялося щось інакше.. Облітаючи, кожен листок має свій час, своє місце.. Потім листок має вимокнути під дощем чи в калюжі дощівки.. Потім має його сніг вибілити, знов висушити, виполіскати.. Це все далеко не так просто і легко робиться.. Листок аж тоді входить у вічність, коли він викінчений, вичинений — як добра овеча шкура в дубовому кадубі.. Тут під ногами усе було жужмом: гори якогось пом’ятого, пожмаканого листя в людський зріст.. Здавалося, хтось машинами чи величезними лантухами засипав днями й ночами оцей весь невидимий материк.. Наче це листя більше ні на що не могло надіятись, як на цей рудий гомеричний сміх наостанок.. Отут нагорі я стояв увечері перед горою розбурханого сміху — чийого, і з кого?.. Лиш де-не-де визирали рамена хрестів і верхівки пам'ятників — усе тонуло в листі.. Але тут воно наче все зібралося, оддалік від людських очей, на свою оргію.. І я зненацька застав уже все перевернуте догори ногами: гори забутого сміху, цілі гори занедбаного, покинутого часу.. Хтось довго, дуже довго сміявся, а потім лишив усе як є — скуйовджене, розбурхане.. І раптово пішов геть.. Далеко-далеко внизу мріла, здається, вежа Корнякта..
II
В театр доля заганяє несподівано.. Хоч темні, діряві декорації давно вже стоять, чекають.. Отут Грицько сидів у кутку на лавці, а отут поряд була наша зі Ступкою гримерна, — каже мені недавно Юрко Брилинський.. Тут він і ще кілька хлопців сиділи напохваті.. Так — Помідор, Кактус.. Отут сидів Кролик.. Але то вже була вища каста, а Грицько належав до найнижчої.. Поки актори десь там на сцені танцюють чи плачуть — можна було й цигарку викурити.. Він там був за старшого: починають на сцені цілуватися — хлопці виштовхують на коліщатках великого дерев’яного соловейка, або трояндовий кущ.. Та от має початися на сцені якась баталія — вже мусять готувати дерев’яного коня.. А війни часто бували, і той вічний троянський кінь.. Хіба що інакше розмальований.. То він геть охляв, то він гарцює, топче і своє військо, і чуже.. Ходи, я тобі хочу показати наш "Комарик".. Тут ми сиділи після вистави.. Опускаємся під землю.. Брилинський — поважний, у чорному плащі, кучерява сива борода сатира.. І від римського патриція щось є.. Отут був наш столик, під стіною.. Так, цей столик добре пам’ятаю.. Усе як було, нічого не змінилося.. А воно — й не може змінитися — на те він театр.. Сідаємо за наш столик, чекаємо.. Тихо, нема нікого.. Раптом звідти, десь з глибини, музика.. відслоняється квітчаста завіса і виходить до нас господиня.. Чорнява, струнка, сережки, браслети — Кармен..