Я таки давно чував про Гєлету Йвана Фудорового. Про його дедю цілі байки ходять.
— Такі то були гуцули колись. А тепер що? — звичайно говорять, згадуючи Фудора покійного.
Найславнішим ділом Фудора була його боротьба з дідичем. Пан на Krzyworownie[55] прибув до села на патичку верхи, а дітям зумів лишити добрий маєток. Скільки на те людської кривди зложилося, — один Бог тільки знає. Ще й тепер не минули, а тоді в повнім світі тривали часи, що з гуцулом можна було все, що захочеш, робити. Наприклад, пущено було в нарід гадку, що "єк прийдут анджіміри[56] та мут питати си, де твій грунт, аби-с не казав на себе багато, бо за 15 літ такого податку напрєчє си, шо в тебе й волосся на голові не ві стане тото все поплатити".
І скуткувало! Та ще як! Власної, своєї власної землі зрікався гуцул зі страху перед будучим податком. Уживав з діда-прадіда грунту, уже міркував, як синам розділить, — а приходять інженери, питають, чия земля.
— А божя, прошу панцкої ласки… божя, ади…
— А чиї ж то корови на ній пасуться? Божі?
— Та мої. То, ади, хлопчішя… Іва!.. А ци чуєш! Біжи завертай корови! Та борзо!
— То, кажеш, не твій грунт?
— Та ніби… Вважєєте…
А тут обзивається присутній пан:
— То мій, прошу пана інженера. Прошу записати на моє ім'я.
І записувалося.
Або зарінки різні, хащі, каменисті царинки. Гуцул каже: "А пошо мені отого шкрепітя?" А пан: "Прошу записати на мене", але, очевидно, яко неужиток, тобто без оподаткування. І записувалося. А відтак вилазило шило з мішка: треба гуцулові до ліса — не вільно, бо через панський грунт везтися. Заплати. Треба до ріки — заплати. Треба шутру на дорогу — платять панові за те, що з ріки наберуть дрібного каміння.
І таких способів без кінця. А як їх не ставало чи була лінь винаходити, робилося в найпростіший спосіб: попросту приходив пан з інженерами та жандармами на гуцульський грунт, казав собі відмірювати "свій кавалок", починав його уживати — та й по всій параді. Йди шукай собі з паном правди.
У такий же спосіб хотів був пан зробити й з Фудором. Так само прийшов із жандармами, з цілою асистенцією, але мало бракувало, щоб навіки не лишився на тім грунті, бо Фудорина вихопив кіл із вориння, і, якби не гурма жандармів, — пішов би пан із сього світа у маху.
За сюю річ посадили Фудора на два роки до кози, а пан скористав з неприсутності й забрав мало не весь грунт Фудорів. Та не багато це йому помогло. Бо скоро лиш випустили Фудора і прийшов він ід'хаті, то сказав ще чи не сказав жінці добридень, а борше кріс на плечі — та й до панського двора. Прибіг, розбив вікно, наставив стрільбу, кричить:
— Ага…твою псом маму! Гадав-єс, шо йк я відсидів два роки, то вже? А маю зогнити у креминари[57], а ти вже панувати не будеш!
Скочив пан з-за бюрка.
— Бійся Бога, Фудоре, не стріляй! Що хочеш зроблю! Невже нам не можна у згоді жити?
І жили відтоді в згоді, бо Фудор відібрав у пана не лиш свій грунт, а ще й половину якусь — каже, що то його. А відтак ще й насміхається з пана:
— А видиш, пане! Коби нас було таких з десєть у селі, йк я, то би не панував ти в Криворівні.
Отакий-то був старий Гєлета. І син потроху вдався в нього. Потроху, не цілком. Умови життя міняються, все менше й менше зостається простору для вибухів Фудорової форми натур. Інші часи.
Живе Іван глибоко в Бережниці, на село зіходить рідко — і це теж кладе печать на чоловіка. Високий, сухорлявий, костисте лице, а таке типове, характерне. Я як побачив його вперше, так зрадів невимовно. Бо саме в той час возився з гуцульським театром: пописав п'єси з гуцульського життя й виставляв їх силами самих селян. І була в тих п'єсах одна — "Довбуш". А Довбуш — це герой Гуцульщини, поетично оспівана особа, отже й підходити до неї треба було з пієтизмом. І ніяк я не знаходив актора на ролю Довбуша, щоб відповідав і всім моїм, і всім народним вимогам. Герой же, а хіба легко заграти героя?
І от коли я побачив уперше Івана, — сказав собі в серці в своїм: "Ось він, Довбуш! Ось той, що марився мені ночами, що по ньому тоскувала моя режисерсько-авторська душа!.."
Високий, мов із заліза викуваний. Говорить, як сокирою рубає. Тисяча рухів, котрих жаден артист не вигадає. На сцені буде поводитися, як у себе на Бережниці.
Я переказав Іванові через людей, що от так і так, отаке й таке діло — чи не хотів би він на Довбуша. Але не міг догадатися, чи піде, чи не піде. Має чоловік господарство, службу яку-не-яку (побережник він) — чи схоче кидати ради невідомих акторських заробітків?
І вже так, роздумавшися, майже зрезигнував, дав собі спокій з Гєлетою, шукав іншого, як нараз одної днини, десь так перед вечором, — з'являється Гєлета.
Я зрадів невимовно. Очевидно, клюнуло, але наскільки — не знаю. Чи з гачком зовсім, чи тільки так, бо гуцул характерний. Дивлюсь — удає, що ніби не до мене прийшов, а до господаря. Се вже добрий знак. Кричить надворі могутнім голосом:
— А де ж Петро?
Явдоха, дівчина-служниця, пищить щось у відповідь. І знов чути могутній голос:
— Маєш! А розумнішого нікого нема в хаті?
Виходжу на подвір'я.
— Слава Йсу!
— Навіки Богу слава. Що скажете, ґаздо?
— Та нічо. Прийшов-сми до Петра, а Петра десь ухопило.
— Відей, в крамниці.
— Нема. Я був там.
— Но то, може, на тім боці, за ріков. Маржина шос у него хорує, відев, ід маржині пішов.
— Нема шо. Треба зачекати.
— То чекайте здорові, а я йду от зі своев дітвов на прохід троха… (Бо ми теж не в тім'я биті…)
— Ну то й я з вами.
Гуцул на прохід! Як вам це подобається? Але хай буде.
Пішли ми. Я рішаю зірвати інкогніто й питаюся:
— А ци тому правда, що ви Довбушів потомок?
Лице Гєлети розпливається в широку усмішку.
— А ви мене пізнаєте?
— А чіму ні?
— Ає, ає, рихтик[58], з Довбушя я йду. І на лице я подібний до него. Сами можете си переконати, бо у Косові є витиграфія[59] з Довбушя, у ратушу висит.
Косів є найстарше місто в поняттю гуцула, а Довбуш — герой Гуцульщини. Отже, цілком ясно, що портрет Довбуша мусить бути у Косові. Та обставина, що під часи Довбуша ще не було "витиграфії" не тільки на Гуцульщині, а й взагалі,— нічого гуцула не обходить, для нього ясно одно: столиця без "витиграфії" з Довбуша бути не може.