1
Пароплав розвертався, щоб пристати до берега, пасажири стояли біля борту, над головами цвів невимовно синій розлив неба, а море було зеленкувато-перламутрове. Метлинський примружився, ставши на порозі каюти, але сухе, похмуре обличчя його лишалося незворушне. Ступив кілька кроків по палубі і раптом завмер, вдивляючись у незвичайний краєвид, що ліг перед ним. Море врізалось тут у долину, підперезану вузькими лискучими річечками; вивищувалися високі горби, а по долині й горбах розкинулося біле місто із слобідками та селом. Все це топилось у зелені, яка нестримно й пишно зливалася з горбів додолу. Будівлі з правої руки ліпилися одна вище другої, і між них вигулькувала невеличка біла мурована церква.
— Рай! — сказав низький дідок у солом’яному капелюсі і з клинцюватою борідкою. — Справдешній, пане мій дорогий, рай!
Але Метлинський не вступив у розмову. Різко повернувся і знову сховався у каюті.
Тут була сутінь. Вікно захилене фіранкою, крізь неї сочилося скупе світло. З палуби чулися захоплені вигуки, а він сидів у молочній сутіні, й обличчя його стало наче кам’яне. Стояли серед того обличчя шматками заліза очі, довгобразе обличчя було схилене набік, а руки стискали чашечки колін.
Корабель ніяк не міг пристати: пихкала машина, гукали матроси, кричали пасажири, перемовляючись із знайомими на березі, а Метлинський все ще пив молочні сутінки і все ще кам’янів.
Барвиста юрба вже полилася на трап, коли він зворухнувся.
Встав, кинув оком по каюті, відсунув з вікна фіранку, взяв невелику валізу і відкинув двері. Повз нього пробіг, важко гупаючи чобітьми, матрос, повернув до Метлинського широке кругле, поросле рідкою бородою обличчя і засміявся:
— Заспали, пане? Онде вже всі на березі!..
Він не зважив ні на матроса, ні на те, що й справді лишився на кораблі сам, ішов через палубу, різко посилаючи вперед довгі ноги й несучи трохи боком худе тіло з виставленим лівим плечем — обличчя його лишалося незрушне.
— Чудак! — штовхнув широколиций матрос товариша. — Глянь-но: шкура та кості!..
— На іздиханії, — пробурмотів другий. — Тут, брат, і не таких ще побачиш…
Метлинський зійшов із трапа. Юрба ще товклася на набережній, розбираючи візників. Амвросій підійшов до найближчого вільного візника й мовчки сів, поставивши на коліна валізу.
— В готель!
— Руб буде стоїть, — повернувся до нього візник.
— Що руб? — звів голову Метлинський.
— Ізвощик руб…
— Чого так дорого?
— Такий ціна тут, господін…
Він тільки хитнув головою, і візниця торкнув коней. Повернувся різко, аж кістки йому хрупнули в шиї: на трапі стояв круглолиций рідкобородий матрос і позіхав не прикриваючись.
— Чи важко тут влаштуватись у готель? — спитав у візниці.
— Є гроші — неважко, нема грошей — важко, — спокійно відказав той і чвиркнув крізь зуби.
Коні ледве чопали, але Метлинському це було начебто байдуже. Їм назустріч мчало кілька вершників. За мить промигнули повз звощика: молоді, вусаті лиця, блискучі усмішки, кінські морди, що важко дихали, запах гарячих тіл. Метлинський ледь-ледь звів голову.
— Провідники для амазонок! — засміявся візниця, а що Метлинський розмови не підтримав, тільки зирнув краєм ока на худе, важке, наче отінене обличчя пасажира.
— В який, пане, готель накажете — дорогий чи так собі?
Метлинський здригнувся. Глянув на візницю і наче почав пригадувати, про що той запитував.
— Мені потрібна одна суха кімната з вікнами на море, — сказав.
— Дорого, — поцмакав візниця. — Дуже дорого буде стоїть… Такий тут ціна, господін, такий ціна!
Але Метлинський мовчав. Здавалося, дивився не від себе, а в себе: очі без виразу, а обличчя кам’яне.
Візниця натягнув віжки, і Метлинський скочив на землю. Ткнув без слова карбованця і попростував до гостинно відчинених дверей.
— Милості просимо! — кланявся йому від тих дверей якийсь надто рудий служка з бакенбардами і в рудому, як і його волосся, сюртуці.
— За ціну не стоїть! — гукнув із-за спини Метлинського візниця, і рудий служка майже вдвоє склався перед приїжджим.
2
Все-таки воно вабило його, море. Відчув це, ще стоячи перед вікном свого нового помешкання. Величезний зеленкувато-блакитний розлив, що клався перед очима ледве не прямовисною стіною, грав, мінився й тріпотів. Здавалося, ліг отам неймовірної сили й величі гігант, живий і привабливий, з мільйоном очей, що вряди-годи спалахують, — живу плоть відчув Метлинський у тій могутній, безмежній масі: рухалася, дихала й вабила, наповнюючи своїм духом всіх і все на цьому березі. Сходило від нього безліч променів та промененят — праглося ширше дихати, хоч вуста при цьому замикалися, очі запалювалися тим-таки блакитнуватим сяєвом, чи, може, це так йому здавалося. Стояв за вікном із тими зеленкувато-блакитними очима, з наглухо запечатаними вустами — хворі груди його дихали погідно й вільно. Щось таке первісно відчував і в Женеві, коли прокинувся був одного сонячного ранку і вперше побачив залите густим світло-синім сутінком Женевське озеро. Тут знову це пробудилося: зачарування, а може, й захват, з’явилася широка і ясна хвиля, що вдарила й оживила; той подих, що повіявся від моря, зродив якісь особливі імпульси, здавалося, от-от розчинить перед тим ту сокровенну скарбницю, якої так прагне душа. Рука його вчепилась у лутку вікна, він весь подався назустріч тому неймовірному диву: здавалося, між ним і морем іде нечутний діалог; ще мить, ще одне зусилля — і вони, зрештою, порозуміються.
Повернувся різко на стук і побачив рудого служку в рудому сюртуку.
— Обід накажете в номер чи спускатиметеся?
— В номер! — гостро відказав Метлинський.
— Це буде коштувати вам три рублі в місяць і чайові.
— Що буде коштувати?
— Прислуга…
Метлинський розширив очі, наче бозна-яку прояву узрів у прочілі, але служка не дав зловитися: стояв схилено і начебто й погляду власного не мав. Ті дві руді круглі бляшки, що світилися замість очей, були без блиску й виразу.
— По-моєму, я вже попереджував, — сказав, ледве цідячи слова, Метлинський, — що за ціну я не стою…
Проява зменшилася наполовину і глянула на Метлинського вже знизу, з-під рудого чуба, що навис над лобом. І з-під того чуба блиснула несподівано радісна чи облудна всмішка — рудько виходив, радше виповзав, із приміщення задом, наче хвостом помахував.