Він пильно приглядався до всіх. Але ніяк не міг помітити своїх ворогів. Міг підозрювати всіх і водночас нікого.
Нарешті вони з'явились перед ним. Оврул лежав горілиць біля стерна і дивився на згасаючі зорі. Над ним стояло четверо дідів, сухих і зморшкуватих. Голені черепки жрецьких голів, відвисла суха шкіра на шиях, мов у болотяних черепах. Вони змащують себе дорогоцінною маковою олією, щоб шкіра не сохла і не свербіла.
Оврул і не подумав вихопити ножа. У найстаршого на грудях з-під покривала виглядало татуювання — шакал та сфінкс. Оврул підібгав коліна по підборіддя і відштовхнувся руками від холодної палуби. Найвищий показав рукою на берег: Оврул ступив на сходні, а за ним пішли діди.
Він обгорнувся старим нубійським покривалом. І, поправляючи вовняне покривало на шиї, ніби озирнувся ненавмисне. Останній старець відхилив циновку в одній з комірчин і ткнув туди палицею. Тихий зойк.
"Азіатка підглядала,— зауважив подумки Оврул.— Чи не вона весь час за мною стежила?"
Піднявся вгору крутим схилом берега. Оврул знову озирнувся. На барці нікого. З-під тростяної циновки випросталась бліда рука з розчепіреними пальцями.
"Вістря посоха отруєне!.. Що їм потрібно від мене? Якби хотіли моєї погибелі — штрикнули б, як оту мертву азіатку. На судилище ведуть? Чужинців не судять. А люди шакала не судять і своїх... Щось, певно, хотять взнати. Чого вони не знають?.."
Старці-жерці та Оврул перейшли через греблю між полем і ставком до храмових будівель, що заховались у пальмовому гаю. Навіть коли не подував і найменший вітерець із пустелі чи від ріки, пальми щось шепотіли своїм піристим листям.
Провели Оврула в невеличку підземельну прохолодну кімнату. З'явився високий нубієць з голеною головою і приніс хліба, пиво, варену квасолю з медом.
Старці почали трапезу. Нубієць поклав перед Оврулом найрум'яніший хлібець, у найбільшу чашу плюснув пива і на тацю кинув кописткою здоровенний кавалок солодкої квасолі.
Оврул і не поворухнувся.
— Боїшся отрути? — спитав найстарший жрець.— Вгамуй спрагу та голод. Попереду важка праця і важка дорога.
Тоді старий розломив його хлібець і підняв чашу з пивом до старечих, обвислих, мов у старого пса, вуст.
Оврул взяв його чашу і хлібець. Відчув у пиві гіркоту зілля. "Ой, задумали ці старі щось важке. Це смак трави, від якої зникає сон і приходить бадьорість. Мій учитель славетний Нехбес тільки один раз чи два пив настій із неї. І тоді тільки, коли треба було в одну ніч кінчити роботу для візира. Казав, що нею не можна зловживати. Тепер треба взяти свою чашу".
Оврул простяг руку до своєї чаші. Старий спокійно віддав її Оврулові. Зілля в його чаші було ще більше. "Я потрібен їм для чогось важливого. Без мене вони чогось не можуть зробити!" — вирішив Оврул.
І справді, по трапезі старий сказав:
— Ти проведеш нас тією стежкою у сховище мумій.
— Я чужинець і не можу знати те, чого не знають і сини Землі.
— Проведеш у сховище і покажеш тіло Благого Бога. Справжнього Благого Бога.
— Я нічого не знаю.
Старий вів, наче Оврул йому і не заперечував:
— Ти підеш у пустелю до потаємного Сфінкса.
— Я не знаю ніякого Сфінкса. Я у пустелі був лише на золотих копальнях із славним художником Нехбесом...
Старий ляснув у долоні — і нубієць з'явився з-під колони, мов із якої ями. У руках слуги блищало велике й широке намисто.
Це намисто давали візиру у війну. Оврул добре це знав: він допомагав саме таке намисто малювати в гробниці. Отут вже Оврула змило холодним потом — нубієць подав намисто старому.
Троє старих затягли величальну пісню. Оврул і не хотів, а ноги випростались, і його м'язисті плечі розправились.
Він затремтів від страху — ці старі божевільні жерці роблять його своїм візирем? І це при живому фараоні, при візирові у повній силі? Його роблять самозванцем? А хто ж тоді самозваний фараон, Благий Бог?! Та жрець уже накладав йому на груди і зав'язував на шиї повороззя намиста.
Тільки одного погляду було досить Оврулові, щоб зрозуміти: намисто справжнє і такої бездоганної роботи, про яку теперішні майстри навіть не снили.
Жерці ляскали в долоні, а один бив у малесенький барабан,— всі вони тремтячими голосами тягли бойову пісню пустельних походів: про пазурі та ікла левиці — богині війни Сахмет, про білі кістки переможених.
А зілля, його подвійна чи потрійна доза, діяло на Оврула все більше й більше. М'язи напружились, і він був готовий до руху від мізинця до потилиці. Старі співали, і Оврулові самому захотілося заспівати бойову пісню своєї землі. Але щось його спинило від бойового крику. І від тієї затримки якось проясніла голова. Все в голові стало чисте й прозоре, а думка заполонила його голову, мов швидка й прозора вода: "Ось де розгадка загадки! І сфінксів, і шакалів! Тепер я розумію ті балачки про діда теперішнього фараона. Ніби в нього стара жінка раптом народила доньку. А та донька, як виявилось потім, була не донька, а хлопчик. І коли батько теперішнього фараона Благого Бога, а він був від молодшої дружини, ішов до влади і повбивав усіх своїх братів-зведенюків, той потаємний хлопець утік до лівійців. І став у них ватажком і кілька разів розбивав єгипетські загони. А коли фараон-батько почав хворіти і був при смерті, той фараон-втікач повернувся в Єгипет з цілим загоном лівійців. Він прийшов до свого зведеного брата, щоб той замирився з ним і дозволив би йому бути просто номархом. Жодної з фараонових корон йому й не потрібно, тільки щоб дозволив жити в Єгипті. І хворий фараон згодився. Поставив номархом в одному з найвіддаленіших номів. І ще, може, років три жив, хворіючи, фараон. І коли він помер, то й за день після цього помер його зведений брат-номарх, його дружина і двоє дітей. Але не припинявся поголос, що одна його дружина-лівійка втекла з малим хлопцем до своїх родичів. Нібито десь у пустелі підростає справжній син Благого Бога. І ще шепотіли ремісники та всякий міський люд, що тіло номарха було викрадене з його гробниці. У всякому разі, сторожу при його гробниці геть всю перебили за якусь там необачність. х
І от все тепер ставало на свої місця. Об'явився, певно, десь оцей царевич-лівієць. А жерці хотять йому добути спочатку мумію батька, а потім, певно, і корони на його голову. Оврул чув від Нехбесових замовників, що теперішній фараон, хоч і в повній силі, але з ним часто трапляються якісь корчі. Все може бути... Жерці — вони все знають... І все ж його не покидало відчуття якоїсь божевільності, що охопила цих старих.