Давши отецьку пораду, містер Веллер-старший витяг з кишені нову люльку, набив її, запалив від жаринки з старої і почав смоктати.
— Вибачте, сер,— промовив він, повертаючись по досить довгій паузі до старої теми і вдаючись до містера Піквіка,— сподіваюсь, я вас не образив, сер. Ви не одружені з удовою, сер?
— Ні, не одружений, — усміхнувся містер Піквік.
— Перепрошую, сер,— скинув свого капелюха містер Веллер-старший. — Я сподіваюся, ви задоволені з Семі, сер?
— Цілком,— заспокоїв його містер Піквік.
— Дуже радий чути це,— відповів старий чолов'яга.— Мав я чимало клопоту з його вихованням, сер. Пускав його змалку ганяти по вулицях і піклуватись за себе самого. Це ж єдиний спосіб загартувати хлопця, сер.
— І досить небезпечний, мені здається,— засміявся містер Піквік.
— І не зовсім певний,— додав Сем.— Цими днями я таки здорово вклепався.
— Та невже? — здивувався батько.
— Факт,— ствердив син і в небагатьох словах розповів, як був обдурений стратегією Джоба Тротера.
Містер Веллер-старший уважно прислухався до оповідання і, коли Сем скінчив, спитав:
— Один з них такий високий та сухоребрий, з довгим волоссям і говорить, наче скаче галопом?
Містер Піквік не зовсім добрав змісту в останньому порівнянні, але зрозумів початок фрази і тому сказав: "Так".
— А другий з чорним волоссям, з здоровенною головою і в малинового кольору лівреї?
— Так, так, це він!— жваво ствердили містер Піквік і Сем.
— Тоді я знаю, де вони,— сказав містер Веллер.— Вони в Іпсвічі, живі й здорові.
— Не може бути! — скрикнув містер Піквік.
— А, проте, це так, і я зараз розкажу вам, звідки я про це дізнався. Подеколи я їжджу за кучера на Іпсвічському диліжансі замість одного мого приятеля. Був я на ньому і після тої ночі, коли ви дістали ревматизм, сер. Вони сіли на диліжанс коло готелю "Чорний Хлопець" в Челмсфорді і їхали аж до Іпсвіча, і дорогою той — у малиновій лівреї — казав мені, що їм доведеться залишитися там на довгий час.
— Я поїду за ним,— сказав містер Піквік.— Нам однаково — оглядати Іпсвіч чи яке інше місто. Я поїду за ним.
— А ти певний, що то були вони, хазяїне? — спитав містер Веллер-молодший.
— Цілком певний, Семі, бо виглядають вони досить кумедно. До того ж мене здивувало ще й панібратство між паном і слугою. Більше того,— я чув навіть, як вони сміялися та кепкували з старого вогнемета, якого, мовляв, вони здорово обдурили.
— Старого кого? — спитав містер Піквік.
— Старого вогнемета, сер. Я думаю, так вони називали вас, сер.
Власне, нічого виразно образливого в слові "старий вогнемет" немає. Проте таку назву ні в якому разі не можна вважати й за надто шанобливу. Спогади про всі кривди, вчинені йому Джінглем, запалили люттю мозок містера Піквіка з перших же слів містера Веллера. Бракувало лише краплі, щоб виповнити чашу, і тою краплею був "старий вогнемет".
— Я впіймаю його! — крикнув містер Піквік, запально стукнувши кулаком по столу.
— Я їду до Іпсвіча післязавтра, сер,— сказав містер Веллер-старший.— Диліжанс відходить від готелю "Бика" у Вайтчепелі, і коли ви й справді хочете їхати, то найкраще було б вам їхати зі мною.
— Так ми й зробимо,— погодився містер Піквік.— Я напишу в Бері й попрошу їх зустріти мене в Іпсвічі. Ми поїдемо з вами. Та чого ви поспішаєте, містер Веллер? Чи не випили б ви трохи?
— Ви дуже люб'язні, сер,— відповів містер Веллер, раптом спиняючись.— Хіба що чарочку бренді за ваше здоров'я й за успіх Семі, коли дозволите.
— Безперечно, дозволю,— сказав містер Піквік.— Склянку бренді сюди! — Бренді принесли, і містер Веллер, почтиво вклонившись містерові Піквіку й кивнувши головою до Сема, вкинув склянку в свою містку горлянку так, ніби то був маленький наперсток.
Сплативши рахунок, містер Піквік з Семом подалися до Грейз-Інна шукати містера Перкера. Коли вони дійшли до цієї установи, на годиннику вибило восьму, і нескінчимий потік джентльменів у заболочених штанах, заплямованих білих капелюхах і витертих пальтах виливався з усіх будинків, показуючи, що заняття в більшості контор уже скінчились. Не застали вони нікого і в конторі містера Перкера. Стара прибиральниця порадила їм переказати їхню справу старшому клеркові Лаутену і вказала корчму, де той завжди перебуває в неслужбовий час.
Знайшовши зазначеного джентльмена в указаному місці, містер Піквік докладно розповів йому сумну історію позову місис Бардл і дістав обіцянку, що містер Перкер і містер Лаутен зроблять усе, що буде треба.
Розділ XVII
Містер Піквік їде до Іпсвіча і зазнав там романтичної пригоди з дамою середнього віку в жовтих папільйотках.
— Це багаж твого хазяїна, Семі? — запитав містер Веллер у свого ніжного сина, коли той вступив у двір готелю "Бика" у Вайтчепелі, несучи в руках дорожній чемодан та невеличкий портплед.
— Ач, який ти метикуватий, старий! — схвалив містер Веллер-молодший, спускаючи на землю свою ношу й вмощуючись на ній, як на стільці. — А зараз буде й сам хазяїн.
— Він їде кебом, я гадаю?— сказав батько.
— Так. Хоче набратись почуття небезпеки на цілих вісім пенсів,— відповів син.— Ну, а як сьогодні мачуха?
— Щось чудне з твоєю мачухою, Семі, щось надзвичайно чудне, — і містер Веллер враз став серйозніший.— Вона останнім часом, здається, вступила до методистів і зробилась надзвичайно святобожна. Вона — занадто святе створіння для мене, Семі, і я сам бачу, що негідний її.
— Ну, це вже самозневага, — сказав Семюел.
— Але це так, — зітхнув родитель.— Вона вигадала якусь штуку, нібито доросла людина може народитись знову. Вони звуть це, здається, друге народження. Дуже хотів би я побачити цю систему в житті, Семі. Здорово було б, якби твоя мачуха народилась знову: віддав би я її мамці та й край.
— А як ти думаєш, що вони виробляють, ті баби, Семі? — продовжував містер Веллер по короткій паузі, протягом яко! він устиг разів із шість проречисто ляснути себе пальцем по носі. — Як ти думаєш, що роблять вони майже щодня, Семі?
— Не знаю, — відповів Семі,— а що саме?
— Вони влаштовують вечірки з чаєм для якогось жевжика, що зветься у них пастир. Стою я оце якось коло крамниці картин на базарі, дивлюсь — на ній висить маленький білетик з написом: "Квитки по пів-крони... З усіма запитаннями звертатись до комітету. Секретарка місис Веллер". Повертаюсь додому, аж у нас засідає той комітет. Чотирнадцять баб. Шкода, що ти не чув їх, Семі. Ухвалювали вони і якісь резолюції, і голосували пожертви, і різні такі штуки. Присікалась до мене твоя мачуха. Каже: ходім та й ходім. Я думав, що буде смішно і таки взяв квитка за пів-крони. В п'ятницю о шостій вечора вбираюсь я у свій найкращий костюм та й іду з своєю старою. Приходимо в один будинок, а там на першому поверсі, бачу, влаштовано вже чай на тридцять осіб. Сидить у кімнаті сила жінок і весь час поглядають на мене та перешіптуються, наче ніколи не бачили огрядного джентльмена п'ятдесяти восьми років. Потім чую — на сходах якась метушня, і в кімнату вскакує довготелесий хлопець з червоним носом, у білій краватці та як заспіває: "Гряде пастир одвідати свою вірну паству", а за ним втискується гладкий дядя, весь у чорному, з білим обличчям і смієтьєя немов циферблат. Тоді й почалося, Семі! "Поцілунок миру", каже пастир і цілує всіх жінок, а коли перецілував усіх, став цілувати їх червононосий. Я саме обмірковував, чи не почати мені цілуватись — бо якраз коло мене сиділа дуже гарненька леді, — аж тут принесли чай, а за чаєм виступала й твоя мачуха, Семі. Та й вчепились же вони всі за їжу — і зубами, і нігтями! Любо було дивитись, як вони вминали та лизали. Бачив би ти, як накинувся той пастир на шинку та тартинки! Ніколи не доводилось мені бачити такого жеруна та питця. Червононосий і собі не давав маху, але куди ж було йому до пастиря! Ну, добре. Попоївши, заспівали ще якогось гімна, а потім пастир почав проповідь, і проповідував непогано, навіть дуже добре, як узяти на увагу, що перед тим він добре таки напхав собі черево. Раптом схоплюється він з місця та як заверещить: "Грішник! Де нещасний неспокутаний грішник?" Тут усі баби встромили свої очі в мене та як завели — наче конають. Мені здалося це трохи дивним, але я й пари з рота не пустив. Зводиться він на ноги знову і, дивлячись просто на мене, кричить: "Де грішник? Де нещасний, жалюгідний грішник?", а все жіноцтво знову заверещало, ще разів у десять голосніше. Тут я вже розсердився, ступив кроків два вперед та й кажу: "Це ви на мене натякаєте, приятелю?" І що ж ти думаєш, Семі? Замість перепросити, як личило б пристойному джентльменові, він розійшовся ще більше. Він назвав мене посудом, Семі; посудом гріха та іншими подібними іменами. Тоді я вже не витримав — стусонув разів зо три його, дав два чи три добрі ляпаси тому червононосому і пішов собі додому. Шкода, що ти не чув, Семі, як вищали баби, коли витягали свого пастиря спід стола. О! а це вже й твій хазяїн.