— У відповідному вбранні?
— В убранні Мінерви. [19] А, я й забув! То ж буде сніданок у маскарадних убраннях.
— Боже мій! — зітхнув містер Піквік, скинувши оком на свою фігуру. — Навряд чи спроможуся...
— Спроможетесь, сер, спроможетесь, — перепинив його містер Гантер. — У Соломона Лукаса, кравця на головній вулиці — тисячі маскарадних убрань. А втім,— додав він, поміркувавши трохи, — мабуть місис Гантер приємніше буде, щоб її гості бачили такого славетного мужа в його власному костюмі, а не в маскарадному. Але я відбираю ваш дорогоцінний час. Не буду вас затримувати. Отже, я перекажу місис Гантер, що вона має чекати на вас і на ваших шановних товаришів. Бувайте здорові, сер. Я пишаюся тим, що бачив таку видатну особу... Ні кроку, сер; ні слова!—І, не давши містерові Піквіку часу відхилити від себе таку похвальну характеристику, містер Лео Гантер поважно вийшов з вітальні.
Містер Піквік взяв капелюх і рушив до "Павича", але містер Вінкл приніс туди звістку про бенкет ще перед його приходом.
— Місис Пот теж там буде, — такими словами зустрів він свого лідера.
— Правда? — перепитав містер Піквік.— В костюмі Аполлона.[20] Та тільки Пот заперечує проти туніки.
— А я уберуся бандитом, — перебив містер Тапмен.
— Ким? — стрепенувся містер Піквік.
— Бандитом, — лагідно повторив містер Тапмен.
— Алеж ви не маєте наміру, містер Тапмен, — сказав містер Піквік, пильно дивлячись на свого друга, — ви ж не маєте наміру вбратись у зелену бархатну куртку з талією в два пальці?
— Навпаки, маю намір,— задерикувато відповів містер Тапмен. — А чому б ні, сер?
— Тому, сер, — почав уже хвилюватись містер Піквік,— що ви занадто старий, сер.
— Занадто старий! — вигукнув містер Тапмен.
— А якщо вам потрібні ще інші причини — маєте: ви занадто товстий, сер.
— Сер, — сказав містер Тапмен, і його обличчя побагряніло, — це вже образа, сер.
— Сер, — тим же тоном відповів містер Піквік.— Бачити вас в убранні бандита, в зеленій бархатній куртці з дводюймовою талією буде для мене образа, вдвоє більша.
— Сер, — сказав містер Тапмен, — ви — грубіян.
— Ви самі грубіян, — відповів містер Піквік.
Містер Тапмен ступив крок чи два наперед і обміряв містера Піквіка поглядом. Містер Піквік повернув цей погляд, та ще й загострив його, пропустивши крізь скло окулярів, і дихав викликом. Містер Снодграс і містер Вінкл закам'яніли, дивлячись на таку сцену між двома такими людьми.
— Cep, — по короткій паузі сказав містер Тапмен низьким, глухим голосом, — ви назвали мене старим.
— Назвав, — ствердив містер Піквік.
— І товстим.
— Повторюю свої слова.
— І грубіяном.
— Бо ви й є грубіян.
Впала жахна мовчанка.
— Моя прихильність до вашої особи, сер, — сказав містер Тапмен тремтячим голосом і засукуючи рукава, — моя прихильність до вас велика... дуже велика, але такого я попустити не можу.
— Виходьте, сер, — відповів містер Піквік. Під впливом збуджуючого характеру цього діалогу героічний муж став у позу людини, розбитої паралічем, гадаючи, певно, як могли думати двоє свідків, що така має бути позиція для захисту.
— Як! — скрикнув містер Снодграс, раптом знову відчувши спроможність говорити, яку він втратив був через безмежне здивування, і кинувся між двох противників, наражаючись на небезпеку дістати по стусану від кожного. — Як! Містер Піквік, на вас дивиться цілий світ. А ви, містер Тапмен, з нами разом осяяний світлом його безсмертного імени... Сором вам, джентльмени, сором!
Незвичайні зморшки, що їх гнів поклав був на лагідне обличчя містера Піквіка, в міру того, як говорив його молодий друг, зникали, як зникають під гумкою сліди від чорного олівця.
— Я погарячився, — сказав містер Піквік, — занадто погарячився. Вашу руку, Тапмен!
Чорні тіні зійшли з обличчя містера Тапмена, коли він сердечно стиснув руку своєму другові.
— Погарячився і я,— признався він.
— Ні, ні,— перебив його містер Піквік.— Провина виключно моя. Отже, ви надягнете зелену бархатну куртку?
— Ні, — відповів містер Тапмен.
— Буду вам дуже вдячний, якщо ви її надягнете, — настоював містер Піквік.
— Ну, тоді надягну, — згодився містер Тапмен. Умовилися, що містер Тапмен, містер Снодграс і містер Вінкл,— всі троє будуть у маскарадних убраннях. Отже теплі прекрасні почуття містера Піквіка змусили його дати згоду на таке, чого вжахнувся б його розум. Разючіша ілюстрація його лагідної вдачі навряд чи потрібна.
Містер Лео Гантер не перебільшив ресурсів містера Соломона Лукаса: вибір костюмів у нього був великий, напрочуд великий. Може, костюми були не дуже класичні, не зовсім нові, не було серед них жодного убрання, зробленого точно в стилі певної доби або часу; але всі вони були більш чи менш усіяні лелітками; а що є кращого за лелітки? Можуть зауважити, що лелітки не для денного світла, але кожне знає, як блищать вони при світлі ламп; і цілком ясно, що коли люди дають костюмований бал удень, і вбрання виглядатимуть на ньому не так гарно, як виглядали б вони вночі, то це провина того, хто дає бал, і нерозумно обвинувачувати лелітки. Такі докази наводив містер Соломон Лукас, і, переконані його аргументами, містери Тапмен, Вінкл і Снодграс вирішили вирядитись в убрання, рекомендовані ним, як найбільш придатні для такої оказії.
Настав ранок. Любо було дивитись на містера Тапмена в повному костюмі бандита: в дуже вузькій курточці, у коротеньких бархатних штанах на верхній половині ніг і в складних обмотках, які так люблять усі бандити, — на нижній. Приємно було бачити його відкрите й лагідне обличчя з наліпленими вусами та бакенбардами, що висувалося з відкритого коміра сорочки, І капелюх у формі голови цукру, прикрашений різнокольоровими стрічками. На жаль, він мусив тримати його на колінах, бо в жодному критому екіпажі між головою людини й дахом така штука уміститись не може. Однаково весело та приємно виглядав і містер Снодграс у голубих атласових штанах і плащі, білих шовкових панчохах та черевиках і в грецькому шоломі, що, як кожен знає (а коли не знає, то так каже містер Соломон Лукас), являло собою справжнісінький костюм трубадура від найдавніших часів і до остаточного їх зникнення. Все це було дуже мило, але все таки ніщо проти костюма містера Пота. Коли під'їхали карета й шарабан до його будинку, і на порозі з'явилася фігура великого Пота у формі російського поліцая з величезним нагаєм у руках, натовп перед будинком вибухнув бурею привітних криків. То був символ потужного впливу "Ітонсвілської газети" і жахних кар, які вона накладала на порушників громадських інтересів.