Низенький чоловічок наче трохи оторопів перед такою балакучістю, і між ним і двома огрядними джентльменами відбулась коротенька нарада. По закінченні її низенький чоловік узяв понюшку тютюну і, видимо, намірявся відновити розмову, коли в неї втрутився один з огрядних джентльменів, що на додаток до благодушного обличчя мав ще пару окулярів і пару чорних гетрів.
— Річ у тім,— сказав добродушний джентльмен,— що мій друг (і він показав пальцем на другого огрядного джентльмена) дасть вам півгінеї, коли ви відповісте йому на одне чи два...
— Ні,— перепинив худорлявий,— прошу, дозвольте мені, сер. Найперший принцип у таких справах полягає в тому, що, коли їх доручається фахівцям, сторонні люди не повинні встрявати. Мусите покладатись на фахівця. Отже, містер... містер; я забув прізвище вашого друга,— звернувся він до другого огрядного джентльмена.
— Піквік,— сказав містер Вордл, бо то був не хто інший, як ця весела особа.
— А, Піквік... отже, вибачте, містер Піквік, я дуже охоче прийму вашу пораду але тільки зроблену приватним способом, а не тут, коли я виконую свої офіціальні обов'язки. Ви ж тільки шкодите мені, почавши розмову про гінею. Не можна так, любий сер, їй-богу не можна,— і низенький чоловік узяв на доказ ще одну понюшку тютюну й дуже виразисто глянув на містера Піквіка.
— Єдине, чого я хотів, це — якомога наблизити всю справу до кінця,— виправдувався містер Піквік.
— Цілком правильно, цілком правильно,— погодився чоловічок.
— І тому я й удався до аргументу, що, як я знаю з власного досвіду, найкраще діє на людей в усіх випадках.
— Так, так, — сказав низенький чоловік, — дуже добре; безперечно, ви маєте рацію, але вам слід було доручити зробити це мені.
— В чім тут річ? — примовився Сем.— Ви хотіли були дати мені півгінеї. Я ласкаво згоджуюсь узяти її. Найближче питання таке: якого біса вам од мене треба? — як казав колись один, побачивши привид.
— Нам треба знати... — почав був містер Вордл.
— Але прошу вас, любий сер, прошу вас,— перебив йому мову діловитий чоловічок.
Містер Вордл знизав плечима й замовк.
— Нам треба знати,— урочисто сказав чоловічок,— і ми питаємо саме вас, щоб не знімати бучі в готелі— ми хочемо знати, хто у вас тепер проживає?
— Хто проживає? — перепитав Сем, в уявленні якого пожильці ототожнювалися з частинами туалету, дорученого його доглядові.— В номері шостому — милиця; в тринадцятому — чоботи з гессенської шкіри; на комерційній половині — дві пари полуботок; оці ботфорти — в кімнаті біля буфету, а ці п'ять пар ботфортів — у загальній кімнаті.
— І більше нікого?— сказав низенький чоловік.
— Заждіть трохи,— відповів Сем, пригадуючи.— А! ще пара здорово підтоптаних велінгтонських черевиків та пара жіночих черевиків з номера п'ятого.
— Які черевики? — спитав містер Вордл, що разом із містером Піквіком зачудовано слухав незвичайний перелік пожильців.
— Провінціальної роботи,— відповів Сем.
— А прізвище майстра є?
— Браун.
— Звідки?
— З Маглтона.
— Це — вони! — скрикнув містер Вордл.— Хвалити бога, ми таки знайшли їх.
— Тихо! — застеріг Сем.— Велінгтони пішли до Докторської Колегії.
— Невже? — сполошився низенький.
— Так; по дозвіл.
— Ми прийшли вчасно,— зрадів Вордл.— Де кімнати? Не можна гаяти й хвилинки.
— Прошу, любий сер, прошу! — непокоївся низенький.— Обережно, обережно!— Він видобув з кишені шовковий червоний гаманець і, витягаючи звідти соверен, пильно подивився на Сема, а той — знову усміхнувся.
— Одведіть нас до неї — і соверен ваш,— пообіцяв низенький чоловік.
Сем поставив набік ботфорти й повів їх темним коридором та сходами на другий поверх. В кінці другого коридору він спинився і простяг руку.
— Маєте, — шепнув низенький чоловік, кладучи монету в руку свого гіда.[14]
Сем ступив ще кілька кроків. Два приятелі і їхній радник ішли слідом за ним. Біля дверей він зупинився.
— Тут?— пошепки спитав маленький джентльмен.
Сем ствердно кивнув.
Старий Вордл одчинив двері, і всі троє ввійшли в кімнату саме тоді, як містер Джінгл, що тільки но повернувся, передавав дівулі-тітці дозвіл.
Дівуля верескнула й упала в крісло, затуляючи руками обличчя. Містер Джінгл вихопив у неї дозвіл і заховав його собі в кишеню. Небажані гості ступили на середину кімнати.
— Ви — підлий негідник, сер! — скрикнув містер Вордл, задихаючись від гніву.
— Тихо, тихо, любий сер! — умовляв чоловічок, кладучи свій капелюх на стіл. — Будьте обачні. За образу ви можете відповідати. Заспокойтесь, прошу, сер.
— Як ви насмілились вивезти мою сестру з дому? — лютував старий.
— А! оце так! — ухвалив худорлявий.— Так ви й повинні питати. Як ви насмілились, сер, га?
— Та хто ви в біса такий? — спитав містер Джінгл тоном, що примусив маленького добродія мимохіть ступити два кроки назад.
— Хто він? — втрутився містер Вордл. — Ти хочеш знати, хто він, мерзотнику. Він — мій довірений, містер Перкер. Перкер, я позиваю цього молодця... я знищу його... А ти, — удався містер Вордл до своєї сестри,— ти, Рахіль... тобі, Рахіль, у такі літа слід було б не бігати з якимсь волоцюгою й віддавати на ганьбу всю родину та й саму себе. Бери капелюшок — і ходім. Гей! хто там? Покличте карету та подайте рахунок цієї леді. Чуєте ви?
— Зараз, сер, — відповів Сем, з'являючись з швидкістю, яка мусила б вразити кожного, хто не знав, що семове око під час усієї розмови зазирало крізь дірку в замку.
— Бери капелюх! — повторив містер Вордл.
— Не робіть цього, — сказав Джінгл. — Залиште кімнату, сер... нема чого робити... леді вільна в своїх вчинках... має більше як двадцять один рік.
— Більше як двадцять один! — гнівно вигукнув містер Вордл. — Більше як сорок один!
— Неправда, — сказала тітка. Обурення перемогло в неї бажання зомліти.
— Та тобі буде п'ятдесят; зажди лише годину, — настоював містер Вордл.
Тут дівуля-тітка голосно зойкнула і знепритомніла.
— Склянку води! — сказав чемний містер Піквік, покликавши господиню.
— Склянку? — повторив розлючений Вордл.— Цебро! І облийте її всю. Вона цілком заслуговує цього.
— А, який же ви звір! — заступилася добросердна господиня. — Бідна леді!
— Карета готова, сер, — сповістив Сем, з'являючись в отворі дверей.