Підполковник відповів підкреслено лаконічно:
— Забезпечено!
— Навіть так… Де люди?
— Всі вже в зборі, тут — у нас. Повеземо на аеродром у критій машині.
— Льотчика попереджено?
— Ні. Про всяк випадок. Наказ одержить перед самісіньким вильотом. Маршрут нескладний — Тбілісі.
— Служба радіоперехоплення?
— Уже вийшла в ефір.
— Пеленгатори?
— Уже на зазначених планом місцях. Усе зроблено як слід, Матвію Івановичу.
— Ну, коли так… Починаймо! І щоб все було за системою Станіславського.
— Ми й Немировича-Данченка не забудемо, товаришу генерал! — запевнив Тамбуліді.
— Ой Анзоре, не кажи "гоп", поки не перескочиш…
… Коли Роговцев прибув на аеродром, там ішли останні приготування. Вже хурчав на малих обертах літак, біля якого вишикувалася розвідгрупа, що, відповідно споряджена, горбилася під вантажем і парашутами. Різкий, крижаний вітер пік обличчя, мов гострим залізом. Гостієв сутулився, втягнувши в плечі голову, щулився під величезною гірською папахою. Роговцев привітався з усіма, побажав традиційного ні пуху ні пера. Льотчик кивнув з кабіни, і чекіст-інструктор, що супроводжував розвід-групу, наказав:
— Заходьте!
Іринін кожному на прощання потиснув руку, обійняв за плечі. Дунаєв, Лукомський і Гостієв зникли в літаку. Останнім увійшов інструктор. Зачинив за собою двері. Від літака прибрали трап. Потужно заревіли мотори, і повітряна машина зрушила з місця. Нараз зупинилася. Розчахнулися вузькі дверцята, і з літака залунав схвильований голос інструктора:
— Трап! Хутко давайте трап!
Обслуга кинулася до трапа, Роговцев, Іринін і Тамбуліді — до літака.
— Що скоїлося?
— У Гостієва щось із серцем!
Тамбуліді скочив до літака. Гостієв простягся на підлозі, в очах його застиг непідробний біль, а коли Анзор нахилився до нього, прошепотів, ніби виправдовувався:
— Мені насправді погано, товаришу майор.
— Бачу, кацо… Я зараз! Негайно викличу лікаря.
Він стрибнув, не скориставшись трапом, з літака і доповів:
— Товаришу генерал, негайно потрібен лікар!
— Що?! — гримнув генерал. — Ви зриваєте операцію! Викликайте запасного радиста і лікаря.
Анзор бігцем подався на КП.
— А вам, інструкторе, — гримав і далі генерал, — буде непереливки, якщо виявиться симуляція! І якщо ні — теж! Медогляд слід проводити не на аеродромі! Ви мене зрозуміли?
— Так точно, товаришу генерал! — Інструктор мав просто-таки трагічний вираз обличчя. — Але я в цій справі…
— Мовчати! — ревнув Роговцев на повних генеральських регістрах.
— Слухаюсь!
Санітарна машина прибула швидко. Охорона пропустила її на злітне поле, до літака. З кабіни квапливо вийшла жінка-військлікар зі шпалою в петлиці. Гарна шинель, явно шита на замовлення з тонкого сукна, щільно облягала її зграбну постать і швидше нагадувала модне, військового крою пальто, аніж офіцерську шинель. Зняти петлиці, нашити хутряний комір, і в такій шинелі — хоч у театр. З-під смушкової шапки-ушанки кокетливо випинався змертвілий від водневого перекису чубчик. На ногах — елегантні хромові чобітки з високими, хоч і заширокими каблуками, теж явно приватного походження, бо шиті були не з чорної, а з темно-брунатної шкіри, що трапляється на кріслах і диванах у високого начальства. У руках, затягнутих у світлі лайкові рукавички, тримала єдино стандартне — синю сумку з червоним хрестом на тлі білого кола. Вороніна, Надія Олександрівна. У даному випадку — "надія" надто специфічна…
— Швидше, товаришу військлікар, — поквапив її майор Тамбуліді, — прямо в літак! — І він ґречно допоміг їй піднятися по трапу.
Слідом посунули генерал Роговцев, підполковник Іринін і похнюплений, засмучений "надзвичайною подією" інструктор.
Коли назустріч Вороніній піднялися двоє, з-під комбінезонів яких визирала німецька офіцерська форма, вона було сахнулася, а потім запитально поглянула на генерала Роговцева.
— Не хвилюйтеся — свої, — заспокоїв її генерал. — От з ним погано, — вказав на Гостієва, якого встигли перекласти на вузьку й довгу металеву лаву транспортника.
Вороніна присіла в узголов'ї Гостієва, взяла руку, промацуючи пульс. Він розклепив повіки, і вона раптом впізнала його:
— А, це ви, — мовила трохи розгублено, — старий знайомий… Що ж ви отак, одразу після поранення?..
— Служба, — прошепотів радист.
— Атож, начальство людей не шкодує, — сердито глипнула на генерала, а тоді й проказала до нього: — Пульс переривчастий, необхідно негайно госпіталізувати хворого, а не кидати… з ними, — ненависно хитнула головою в бік офіцерів, одягнених у німецьку форму.
— Ваше слово — закон! — мовив генерал. — Слухаю і підкоряюсь.
— Виліт відкладаємо? — одразу ж запитав підполковник Іринін.
— Чому ж це? — ніби здивувався Роговцев. — Радиста закинемо трохи пізніше. От місце закиду змінимо. Оскільки радиста нема, викинемо їх безпосередньо в район Ставрополя.
— Носилки! — гукнула з літака до санмашини Вороніна.
А в управлінні генерала чекала несподіванка. "У собачий голос", — як спересердя висловлювався в таких випадках Роговцев. Надійшла б ця вістина на кілька годин раніше, можливо, було б непотрібне інсценування з залученням багатьох людей, хворого Гостієва, служб пеленгування і радіоперехоплення і безлічі інших великих і малих заходів.
У шифровці, зокрема, повідомлялося: "… прийомна дочка відомого професора медицини Вороніна Олександра Іраклійовича. Узята з дитячого будинку в п'ятирічному віці. В студентські роки мала зв'язок з Ліханом Дауровим, що входив до шпигунської мережі абверу і був заарештований 1941 року в справі "археолога" майора "Абвер-Аусланду", доктора Бруно Шульце-Хольтауза, що нині перебуває у місті Тавріз як секретар німецького консульства в Ірані. Тоді ж з'ясувалося, що Надія Вороніна є дочкою білогвардійського полковника Стеблєва, в частині якого служив Дауров. Під час евакуації ростовської в'язниці Даурову вдалося втекти…"
— Ну що ж, — сказав Роговцев підполковнику Іриніну, — дещо прояснюється.
— Брати?
— Ні. Операцію зупиняти не будемо. Діятимемо точно за планом. Забагато доклали зусиль, дорогий Василю Тарасовичу, щоб лишитися з порожніми руками. Тепер виявлятимемо всю агентурну сітку…
Вони перейшли в кімнату, де радист підтримував зв'язок з постами.