Посланець

Страница 45 из 77

Ячейкін Юрій

— У їдальні ви його і бачили. Пригадуєте гауптмана, що сидів за столом обер-лейтенанта Шютце?

— Так це він, Шеєр з Берліна?

— А. що вас дивує?

— Такий молодий?

— І вже вчений муж, хотіли ви сказати. Додам до цього: з дуже високими повноваженнями міністерства пропаганди та ОКВ. Птах! Поводьтеся з ним обережно.

— А до чого тут я?

— Справа така. Він прибув збирати матеріал для книги про перемогу німецької зброї на Кавказі. Хейніш наказав передати в його розпорядження половину будинку, в якому живете ви. Отже, його знайомство з вами невідворотне.

— А якщо я цього не хочу?

— Наказ!

— Чи не зручніше поселити жінку?

— Наказ! А накази слід виконувати без балачок.

"Шеєр"… Хіба трапляється в житті така неможлива схожість? Трапляється. Та лише у близнюків. І ще в кіно, для розваги… Це не Шеєр… Це Калина… Це Костя… Це Хартлінг… Чому він тепер — Адольф Шеєр?.. Перед війною Костя студіював історію в Берліні… Історик, кореспондент з Берліна… А що, коли його ще тоді завербували? Що, коли він розвідник і зараз діє під зміненим прізвищем? Що, коли придбав чужу подобу, щоб наші не впізнали?.. Невже Костя здатний на зраду?.. Неможливо, неможливо, неможливо!.. Ну який із соромливого до відчаю Костика, що й торкнутися до неї жахався, може бути розвідник? Тільки й ставало сміливості у нього щодня купувати їй квіти і з ніжною, боязкою журбою зазирати їй в очі… Може, й справді якийсь Адольф Шеєр?.. Та ні, це він — Костя. Вона б упізнала його й серед тисячного натовпу!

Машина вже мчала по вулиці Темрюкській. Ще здалеку Крістіна помітила солдата, що неквапом походжав перед її домом з автоматом на грудях. Що це? Варта? Навіщо? Невже це Костя приставив до неї варту? Як він дізнався про неї? І що замислив? І цей дивний наказ Хейніша — поселити його тут. І ця небезпечна розмова з Майєром. "Вам замало двох трупів, фрейлейн?". Ніби відповідаючи на її німі запитання, Майєр мовив:

— Для безпеки гауптмана Шеєра біля вашого будинку влаштовано цілодобовий пост. Вашого ж пса довелося прибрати.

— Вбили? — вороже запитала Крістіна.

— Ну що ви, фрейлейн! Хіба ж я наважуся вас кривдити… Просто зачинив його в хаті, бо надто скаженів і кидався. Ви зараз побачите свого улюбленого пса живим і здоровим. Але хай потроху звикає до нових людей. А то хтось і справді… От ми й доїхали. Чекайте сусіда, я йото зараз привезу… До побачення, фрейлейн!

Власна кімната здалася Крістіні чужою. Темного дерева трюмо і шафа для одягу, стіл з важкою оксамитовою скатертиною темно-рубінового кольору під тон меблів, на ньому ваза без води, але з гарними, ламкими, бо засохлими трояндами. Лише на тумбочці віялом стирчали живі китиці верби. Цупкі брунатні штори були запнуті, вкриваючи не тільки вікно, а й усю стіну. На свіжому, незайманому ліжку — недбало кинутий журнал "Корал", розгорнутий на шостій сторінці, газети — есесівська "Дас шварце корп"[47] та армійська "Панцер форан"[48]. Нічого не зрушено, нічого не зсунуто, все перебувало в тому ж стані, в якому вона залишила, йдучи на роботу.

Вона підійшла до дзеркала і побачила себе в цій темно-брунатній кімнаті — у чорному костюмі, хворобливо-бліду. Віт-Вітерець, ніби передчуваючи недобре, жалібно скавучав, замкнений у передпокої, і дряпався лапами у двері до кімнати своєї хазяйки. Вона підійшла до штори, ледь відхилила і почала напружено чекати, слідкуючи за вулицею у вузьку, як лезо ножа, шпарину.

Так у німому напруженому очікуванні минуло кілька хвилин, поки не під'їхали дві легкові машини. У першій — за кермом Майєр, у другій — заїкуватий Лютке. Шеєр, якщо це Шеєр, — поряд з Майєром…

З машини вийшли вдвох…

Вартовий виструнчився…

Лютке відкрив багажник…

Майєр і Шеєр сміються, тиснуть один одному руки…

Майєр поїхав, отже, прямої загрози поки що нема…

Лютке витягає речі…

Шеєр за щось його люто лає…

Лютке виструнчився, руки по швах…

Шеєр один іде до будинку. Ні, це не Шеєр… Це швидка й розгониста хода Кості…

"Спочатку його, потім себе…"

Вона витягла начищений Майєром пістолет. Сухо клацнув запобіжник. Як це казав Віллі?

"Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?"

"Поки що не траплялося нагоди", — відповіла вона.

Крістіна була готова до різного, але не до такого кінця, коли треба вбити свої почуття і розстріляти власне кохання. Вона вже відчувала себе неживою, у ній все вмерло, все хололо, як останні жаринки під попелом. Вона сперлася плечима на одвірок, рука безсило впали вздовж тіла. В одній — зведений на постріл пістолет. Він увійде — двері затулять її… Невже вона знову стрілятиме в спину! І знову в цій кімнаті? І знову почує: "Швайнкерль! Ду ферфлюхтер!" І Костя мертвий впаде до її ніг, як впав Мюллер… І раптом сама до себе нечутно заволала: "Опам'ятайся! Якщо стрілятимеш, не виконаєш завдання. Ти не маєш права викрити себе. Понад усе — виконання завдання! Поки є хоч один, шанс, поки є хоч крихта надії…"

У передпокої радісно і тонко, мов щеня, заскавучав Вітерець, почулася весела вовтузня з щасливими, собачими підскоками…

"Віт упізнав. Це він…"

Останні сумніви зникли, остання надія вмерла…

"Спочатку його, потім себе…"

Адольф Шеєр зупинився перед зачиненими дверима. Що чекає на нього за ними? Не чув ані шелесту. Але ця змертвіла тиша, він відчув це усім своїм єством, тамувала лиховісну загрозу. Він приклав до дверей вухо — ані шереху! Постукав. У відповідь — ані звуку. Прочинив двері, повільно відхиляючи їх рукою і все ширше обіймаючи кімнату уважним поглядом. Нікого! Але вона тут, причаїлася… Де? За шафою, завісою, дверима? Він зробив все, аби лишитися з нею сам на сам, без свідків: якщо й загине дурно, вона й надалі працюватиме, заробить лицарський хрест за героїчне знищення радянського розвідника… Ні, такого її нерви не витримають…

Він стояв на порозі, напружений і чуйний. У порожню кімнату голосно кинув перше речення пароля:

— О, така чарівна фрейлейн і досі не заручена!

Щось важке, металеве впало за дверима на підлогу, почувся шепіт, який топили знервовані сльози:

— Просто ніхто не прохав моєї руки…

Адольф весело озвався заключною фразою:

— Сподіваюсь, цьому лихові легко зарадити. У мене є рука і є серце. Пропоную!