— Я до вас звертаюся, шановний добродію!
— Що ти сказала? — перепитав Валтасар, швидко обернувшись, і метнув на дружину погляд, у якому зажевріло життя і який вразив Хосефіну, наче спалах блискавки.
— Пробач, мій друже,— сказала вона, збліднувши.
Вона хотіла підвестись і подати йому руку, але знеможено відкинулася на спинку крісла:
— Я помираю! — крикнула вона голосом, що уривався від ридань.
Коли Валтасар побачив її в такому стані, з ним — як то буває з людьми, заглибленими в себе,— відбулася різка переміна, і, наче вгадавши таємницю кризи, яку переживала дружина, він підхопив її на руки, відчинив двері до передпокою і так швидко кинувся бігти по старих дерев'яних сходах, аж цілий клапоть із тріском відірвався від дружининої сукні, коли вона зачепилася за пащу одного із страхітливих драконів, що прикрашали перила. Поштовхом ноги він розчинив двері до кімнати, яка правила за спільний передпокій перед їхніми спальнями; але дружинина спальня виявилася замкненою.
Валтасар обережно поклав Хосефіну на крісло, тихо кажучи сам собі:
— О Господи, де ж ключ?
— Дякую, мій друже,— озвалася пані Клаас, розплющуючи очі,— уперше за довгий час я відчула себе так близько до твого серця.
— Куди ж усе-таки подівся ключ? — вигукнув Клаас.— Сюди біжать слуги.
Хосефіна знаком показала на ключ — він висів на стрічці біля кишеньки, пришитої до її сукні. Відчинивши двері, Валтасар поклав дружину на канапу, потім вийшов назустріч переляканим слугам, які підіймалися сходами, і відіслав їх, звелівши накривати стіл для обіду, а тоді поквапно повернувся до дружини.
— Що з тобою, життя моє? — спитав він, сівши біля неї і поцілувавши їй руку.
— Зі мною уже все гаразд,— відповіла Хосефіна,— усе минулося. Шкода тільки, що я не всемогутня, наче Бог, і не можу скласти до твоїх ніг усе золото землі.
— Навіщо мені золото? — сказав Валтасар і притяг дружину до себе, обнявши її й поцілувавши в чоло.— Хіба твоє кохання не найдорогоцінніший скарб для мене, моя люба, моя ненаглядна!
— О Валтасаре, своїм голосом ти прогнав з мого серця смуток, але чому ти не розвієш тривоги, яка спостигла нашу родину? Та хай там що, ти такий, як і був, я бачу!
— Про яку тривогу ти говориш, люба?
— Але ж ми розорені, мій друже!
— Розорені?
Він усміхнувся, узяв дружинину руку в обидві свої руки, погладив її і сказав таким ніжним голосом, якого вона давно від нього не чула:
— Може, навіть уже завтра, мій ангеле, ми володітимемо справді казковим багатством. Учора, намагаючись розгадати куди важливішу таємницю, я, здається, відкрив спосіб кристалізувати вуглець — речовину, з якої складається алмаз. О моя кохана дружинонько! Через кілька днів ти мені простиш, що я був такий неуважний до тебе. А я справді, мабуть, буваю іноді неуважним. Хіба сьогодні я не повівся з тобою грубо? Але будь поблажлива до чоловіка, який ніколи про тебе не переставав думати, який працював лише для тебе, для нас усіх.
— Годі, годі! — сказала Хосефіна.— Ми поговоримо про все увечері, коханий друже. Я надто страждала від горя, тепер мені аж боляче від радості.
Вона не сподівалася, що його обличчя знову осяє вираз любові, ніжної, як і колись, що його голос зазвучить лагідно, як у давні часи, що вона віднайде, здавалося б, навіки втрачене.
— Гаразд,— погодився він,— увечері ми поговоримо. Я — з великою радістю. Якщо я порину в роздуми й забуду про свою обіцянку, ти мені нагадай. Сьогодні ввечері я облишу свої розрахунки, свою працю й віддамся сімейним радощам, утіхам серця. Бо я потребую цього, моя люба Пепіто, я так за цим знудьгувався!
— Розповіси мені, що ти шукаєш, Валтасаре?
— Ти нічого не зрозумієш, бідолашна дитино.
— Ти так гадаєш?.. Ох мій друже, вже чотири місяці як я вивчаю хімію, щоб навчитися тебе розуміти і щоб ти міг поговорити зі мною на цю тему. Я прочитала Фуркруа, Лавуазьє, Шапталя, Ноле, Руеля, Бертоле, Гей-Люссака, Спалланцані, Левенгука, Гальвані, Вольта — одне слово, всі книжки, де йдеться про науку, якій ти поклоняєшся. Тепер ти можеш відкрити мені свої таємниці.
— Ти ангел! — вигукнув Валтасар, упавши перед дружиною навколішки і залившись розчуленими слізьми, аж вона затремтіла.— Тепер ми розумітимемо одне одного в усьому!
— О, я кинулася б у пекельний вогонь, що палає в твоїх горнах, аби тільки почути ці слова з твоїх уст, аби побачити тебе таким, як зараз! — вигукнула Хосефіна.
В передпокої почулися кроки старшої дочки, мати вийшла їй назустріч:
— Тобі чогось треба, Маргарито? — спитала вона.
— Мамо, прийшов П'єркен. Якщо він залишиться обідати, потрібна столова білизна, ви забули її сьогодні видати.
Пані Клаас дістала з кишені в'язку невеличких ключів, подала їх дочці і мовила, показуючи на шафи з антільського дерева, що стояли попід стінами передпокою:
— Візьми, доню, з шафи праворуч, де скатерті "Грендорж".
Потім обернулась до чоловіка і, лукаво всміхаючись, лагідно сказала йому:
— Якщо мій любий погодився на сьогодні знову бути моїм, дай мені його всього цілком, гаразд? Сходи до себе, коханий друже, і перевдягнися, зроби мені таку ласку. Сьогодні в нас обідатиме П'єркен. Скинь із себе своє лахміття, гаразд? Воно все у плямах, бачиш? А оці дірки з жовтими краями — ти, мабуть, обляпався соляною або сірчаною кислотою. Іди і щоб повернувся до мене молодшим. Я перевдягнусь, а тоді пошлю до тебе Мюлькіньє.
Валтасар хотів пройти до себе в кімнату крізь двері, що сполучали її з кімнатою дружини, але забув, що вони були замкнені з того боку. Він пішов через передпокій, де Маргарита саме діставала з шафи скатерть.
Валтасар схопив доньку в обійми, весело повернув її до себе й сказав:
— Привіт, моя дівчинко, ти сьогодні дуже гарна в цій мусліновій сукні та з цим рожевим поясом.
Він поцілував її в чоло і ніжно потис їй руку.
Пані Клаас покликала дочку й сказала:
— Маргарито, поклади скатертину на крісло, і допоможи мені вдягтися, я не хочу кликати Марту.
— Мамо, тато мене щойно поцілував,— повідомила Маргарита, заходячи до матері.— Він здався мені таким радісним, таким щасливим!
— Твій батько, моя доню, справді велика людина, ось уже три роки як він працює задля нашої слави та нашого щастя, і тепер він каже, що досяг мети своїх досліджень. Цей день має стати для нас усіх святом...