Галя відчула глибоку втому й розпуку.
Вона безсило впала на східці, напнулася запоною і швидко впурнула в напівдрімоту а чи непритомність.
А втім, механічно вона тиснула до грудей запону, перебираючи пальцями парчеві торочки. Тим часом дощ потроху втихав. Небо щодалі яснішало, зі сходу вставали тихі віхті світла.
З каштану біля східців помалу сідали великі роки на брукований пішохід. Галя вчула їх, ніби крізь товсту й далеку заслону, як глухий, але рішучий поклик, хоч приймала їх десь у глибині за теплу розраду — і так потроху засинала.
Стара прокинулась і здивувалась. У вікна зазирали клапті розведеного в повітрі золота. Дахи червоніли й сміялись. Було повно, дзвінко й радісно.
Стара потопталась, ув’язала клунок, знайшла ванну кімнату, вмилась — тоді довго стояла перед вікном і молилась на золоті бані в церкві.
Пізніш вона уважно оглянулась в кімнаті, ніби чогось шукаючи.
За перегородкою спав Корній. Він завзято й неспокійно хропів, розкуйовджений чуб йому спадав плутаними пасмами на обличчя.
Вівдя шукала очима Галі й тривожилась. Але за хвилину вона про щось подумала, тихо зітхнула й стала одягатись.
Вівдя не хотіла нікого турбувати й крадькома вийшла з будинку.
На вулицях було ще тихо. Тільки де-не-де двірники підмітали брук.
Десь далеко сонно белемкав дзвін. Поминувши високі будівлі, Вівдя вийшла на просторий плац.
Праворуч горів тінями обрізаний парк. Крізь його просвіти блакитною каймою звивалась річка.
На тім боці річки червоніло надуте пухке сонце. Річка тоді гостріш сивіла туманом, дерева парку холоділи росами й тінями. Повітря проймало колючим холодом. Та Вівдя цього разу була байдужа до всього. їй щось болісно смоктало в серці.
І тому вона прискорювала ходу, тікаючи від неприємного холодного бруку.
На пристані вона довго, покірно чекала, доки прийшов пароплав. Здається, це був той самий, що вона ним і сюди їхала.
Вона лягла під лавкою і мовчки, майже ні з ким не розмовляючи, їхала всю дорогу.
Коли приїхала на свою пристань, вона заметушилась, захапалась. А вийшовши з пристані, вона з якогось теплою приязню вчувала м’який порох по дорозі.
Незабаром, як вона поминула будівлі пристані, розіслався здавна знайомий степ.
На обрії то впірнали, то виростали густою купою гаї — звідти чомусь злякано кричала галич, і біліла праворуч стара покручена береза.
Щодалі степ вставав перед нею ширше. Незабаром виріс перед очима хрест.
І коли Вівдя поглянула на нього — хрест злився з самітними купками дерев і танув в сутіні вечора. А Вівді здавалось, що то земля стоїть розіп’ята, і хтось підперезав їй руки подертим рушником. Проте йти в м’якім поросі дороги було легко та холодно.
1926