Як добравсь додому, не пам'ятаю.
IX
І настав сьомий день. Що передував восьмому, коли мені мали переплавити нормальну голову на порцелянову.
Сьогодні я маю знайомитись із тими, що керують цією країною. Тож я загодя встав, поснідав, став чекати молодика.
А ось і він.
— Ідемо?
— Куди?
— Та на екскурсію!
— Нікуди ми сьогодні не йдемо.
— Але ж ти обіцяв познайомити мене з тими, що керують країною.
— І познайомлю. Але для цього не треба виходити з дому. Стій і дивись.
Він тупнув ногою, і передня стіна стала наче танути. І перед очима моїми виникла зала, встелена порцеляновими плитками.
Юнак ще раз тупнув, і на підлозі виник макет усієї країни. Все, мабуть, було точнісінько так, як насправді, тільки зменшено в багато разів.
У центрі — столиця. А від неї врізнобіч простягнулись дороги: і червоні, сині, рожеві, блакитні, й оту, блакитну, я одразу ж упізнав: вона впиралася в рожеву скелю з висіченими східцями, що вели до печери. Он і печера, і крихітний перед нею майданчик, що з нього я ледь не звалився у прірву.
І всюди: на вулицях, на дорогах, біля численних заводів та фабрик, на полях — всюди застиглі постаті довгоголових та круглоголових. Всі вони були наче зненацька застукані сном: той стояв на одній нозі, а другу заніс уперед, той підняв руку, той повернувсь до сусіда та так і застиг з роззявленим ротом, а малюк, що зірвався з дерева, завис у повітрі, головою донизу.
— Який чудовий макет! — сказав я захоплено. — Так і здається, що всі оці люди ось-ось оживуть...
— Оживуть?
І макет ожив. Побігли в усі кінці дороги, потекла рожевою водою ріка, зарухалися люди, а малюк, що досі висів у повітрі, полетів донизу, стукнувся головою об твердь, підскочив, як м'яч, знову стукнувся, обмацуючи порцелянову голову.
— Прекрасно! — вигукнув я. — Але як я побачу тих, що керують?
Юнак тупнув ще раз, і стіни всіх будинків стали прозорі як шкло. І я побачив людей, що були усередині.
Оно поет, Найправдивіше Дзеркало. Він зараз був дуже лихий, щось кричав, гнівно роздираючи рота, а критики розгойдували обшарпаного молодика, збираючись пожбурити його з високості.
А оно художник — Правдиві Фарби. Порпався біля картини, розмішуючи у величезній посудині улюблену рожеву фарбу.
А он... Господи, невже то я? Стою поруч з юнаком, роздивляючись себе самого.
— Так, це ти. Не віриш? А спробуй махнути рукою.
Я махнув рукою, і крихітний чоловічок махнув рукою у відповідь. Дриґнув ногою — той повторив. Я вертів головою, вклонявся — чоловічок дзеркально повторював усі мої жести.
— Тепер тобі зрозуміло, яким чином ті, що керують державою, вмить про все дізнаються?
— Зрозуміло. Перед кожним, мабуть, є отакий макет.
— Ти правильно говориш.
— Але яким чином вони віддають свої накази?
— Дивись!
Молодик схилився над макетом, ухопив мою фігурку, і я скрикнув налякано: величезна рука обхопила мій стан, здушила, піднесла високо вгору, до величезного порцелянового обличчя. Розтулився бездонною прірвою рот, блиснули очі-озера, прогримів оглушливий голос:
— Тепер ти зрозумів, яким чином ті, що керують, віддають свої накази?
— Ой, зрозумів! — запищав я, звиваючись у гігантській руці. Величезний рот розтягнувся у задоволеному усміхові, рука
стрімко опустилась донизу, і я знову стояв поряд з юнаком, а на макеті все ще тремтіла моя постать.
— Пробач, що я тебе трохи налякав. Але інакше ти не відчув би всю силу наказів тих, що керують.
— Пробачаю! — озвавсь я сердито. — Але вдруге прошу мене попереджати. Бо так недовго й померти... Але ти не показав тих, що керують.
— Зараз ти побачиш і це, — мовив юнак і тупнув ногою. Макет раптом поїхав назустріч, мимо пропливли площі,
вулиці, парки, перед нами виріс гігантський будинок, облицьований сніжно-білими порцеляновими плитками. "Совість партії" — червонів гігантський напис на ньому. "Колективний розум партії" — палахкотів ще один напис.
Юнак ще раз тупнув ногою і наче розрізав будинок той навпіл: я побачив численні кабінети, коридори і ліфти, заповнені круглоголовими в сніжно-білому одязі. Всі вони були страшенно заклопотані, хоч нічого не робили, тільки сиділи у кріслах і водили в повітрі руками.
Крісел же було найрізноманітніших форм і розмірів, від стільця до цілої споруди з бронзи, червоного дерева й шкіри. І жодного крісла не було порожнього. Навіть ті, що простували коридорами чи підіймались ліфтами, сиділи у кріслах.
— Вони що, бояться звестися? Щоб не всівся хтось інший?
— І так, і не так. Справа в тому, що в спинку кожного крісла вмонтований колективний розум тих, що керують країною.
— Розум? У кріслах?
— Так, саме у кріслах.
— Але хіба не краще мати розум у голові?
— Не краще. Тим більше що колективний розум в голові не вміщається.
— Тоді в Генсека теж розум вмонтований в спинку крісла?
— Не став крамольних запитань! — суворо попередив юнак. — Не забувай про тих, що все чують і все бачать. Генсек єдиний має розум, незалежний від крісла. Тільки він має право мислити самостійно і висловлювати власні думки. Решта ж повинна лише прислухатися до тих священних думок і керуватися ними у своїй діяльності. І ще знай: не в усіх кріслах однакова кількість колективного розуму. Чим вище крісло, тим більше розуму вмонтовано в спинку. А отже, і в того, хто в ньому сидить.
— Якою б порожньою його голова не була?
— Це навіть краще: в порожню голову легше вкладається мудрість, що вмонтована в спинках.
— А хіба не буває так, що в тих, що керують, збереглися в голові хоч крихти власного розуму?
— Так, — печально зітхнув юнак. — Хоч і зрідка, але трапляється і таке прикре явище. Справа в тому, що в нашому повітрі, яке воно не стерилізоване, літають дуже шкідливі бацили вільного розуму. Точніше, це не бацили навіть, а віруси, що їх неможливо знищити. І коли ті віруси натрапляють на рештки розуму в головах, то находять поживне середовище і починають проростати грибками аналізу, порівнянь і сумнівів...
— А як про це дізнаються?
— У тих, кого вразив вірус, стають прозорими очі, вони проявляють ознаки невдоволення.
— І що з ними роблять?
— їх спершу пробують вилікувати. У спеціальній лікарні є цілий набір гумових молотів: од кілограмового до пудового. Отими молотами й стукають по голові, намагаючись вибити з неї рештки розуму.