— Насправді трагічність — це наче обличчя, що дивиться у два боки — в напрямку жаху і в напрямку жалю, що є її фазами. Я недарма ужив слово "зупиняти". Я маю на увазі, що трагічна емоція — статична. Точніше, драматична емоція — статична. Неправдиве мистецтво збуджує кінетичні почуття — хотіння або нехіть. Хотіння штовхає нас до чогось, спонукає нас оволодіти ним; нехіть каже його відкинути, відштовхує від нього. Тому мистецтво, яке збуджує їх— порнографічне чи дидактичне, — це мистецтво неправдиве. Отож естетична емоція (я вживаю загальний термін)— статична. Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю.
— Ти кажеш, мистецтво не повинне збуджувати хотіння, — мовив Лінч. — Я ж розказував тобі, як колись у музеї написав олівцем своє ім'я на сідниці Праксителевої Венери. Хіба це не було хотінням?
— Я говорю про нормальну природу людей, — сказав Стівен. — Ти також розказував мені, як колись, у своїй чудовій школі кармеліток їв шматочки сухих кізяків.
Лінч знову зайшовся тихим слонячим іржанням і знову став терти руки в паху, не виймаючи їх з кишень.
— О так, їв! Таки їв! — вигукнув він.
Стівен повернувсь до товариша і подивився йому просто у вічі. Оговтавшись від сміху, Лінч зустрів його погляд по-сумирнілими очима. Вузький, подовгастий і плескатий череп під видовженим гостроверхим кашкетом викликав у Стівеновій уяві образ вбраної у ковпак рептилії. І такий, як у рептилії, незмигний погляд і холодний блиск його очей. А однак у ту мить в цих очах, посумирнілих і насторожених, засвітилася крихітна людська цятка, віконце зіщуленої душі, стражденної і згірклої.
— Зрештою, — ввічливо додав Стівен, — всі ми тварини. І я теж.
— І ти теж, — сказав Лінч.
— Але зараз ми є в духовному світі, — вів далі Стівен. — Хотіння і нехіть, збуджені неправдивими естетичними прийомами, не є естетичними емоціями не лише тому, що вони кінетичні за характером, але й тому, що вони суто фізичні. Якщо наша плоть сахається від страху перед чимось, чи реагує на те, чого хоче, то це — чистий рефлекс нервової системи. Наша повіка заплющиться раніше, ніж ми усвідомимо, що в око ось-ось влетить муха.
— Не завжди, — закинув Лінч.
— Подібним чином, — сказав Стівен, — твоя плоть прореагувала на статую оголеної жінки, але, повторюю, то був просто рефлекс. Краса, виражена митцем, не може пробудити в нас емоцію, яка є кінетичною, чи відчуття, яке є суто фізичним. Вона пробуджує — повинна пробудити, — а чи породжує — повинна породити — естетичний стаз — ідеальний жаль або ідеальний жах — завмирання, яке постає, триває і врешті розчиняється в тому, що я зву ритмом краси.
— Що ж воно таке? — спитав Лінч.
— Ритм, — мовив Стівен, — це перше формальне естетичне співвідношення частин в естетичному цілому, або ж відношення естетичного цілого до його частини чи частин, або ж кожної частини до їх цілого.
— Якщо це ритм, — сказав Лінч, — тоді скажи, що ти звеш красою? І не забувай, будь ласка — хоч колись мені й трапилося поласувати пасочкою з кізяків, але люба мені тільки краса.
Стівен підняв кашкета, немовби на знак вітання. І, зашарівшись, поклав руку на Лінчів рукав із товстого твіду.
— Ми праві, — сказав він, — неправі вони. Говорити про ці речі й пробувати збагнути їх природу, а збагнувши, пробувати — неквапом, смиренно й невідступно, з грубої землі, чи з творив її, витворити наново, відтворити, вивести через ворота нашої ув'язненої душі, якими є форма, і барва, і звук, образ краси, яку ми збагнули, — це мистецтво.
Вони підійшли до містка через канал, але звернули зі шляху, пішли далі попід деревами. Непривітне сіре світло, віддзеркалене у застояній воді, та запах вологих галузок над головами, здавалось, повставали проти ходу Стівенових думок.
— Але ти не відповів на моє запитання, — мовив Лінч. — Що таке мистецтво? Що таке краса, яку воно відтворює?
— Та це ж було найперше визначення, яке ти від мене почув, оспала твоя голово, — сказав Стівен. — Ще тоді, коли я сам почав з'ясовувати це для себе. Пам'ятаєш той вечір? Коли Кренлі розійшовся і поніс щось про вікловське сало.
— Пам'ятаю, — сказав Лінч. — Про їхніх з біса вгодованих свиней.
— Мистецтво, — сказав Стівен, — це вміння людини розпорядитися чуттєвим або інтелектуальним матеріалом з естетичною метою. Про свиней ти запам'ятав, а про це забув. Тяжкі ви люди, ти і Кренлі.
Лінч скроїв гримасу до незугарного сірого неба й сказав:
— Якщо я вже маю вислуховувати твою естетичну філософію, то дай принаймні ще одну цигарку. На дідька мені твоя філософія. На дідька мені жінки. На дідька ти сам і все решта. Мені потрібна робота за п'ять сотень у рік. Ти мені такої не знайдеш.
Стівен простяг йому пачку. Лінч взяв останню сигарету:
— Продовжуй!
— Аквінець, — сказав Стівен, — називає прекрасним усе, що миле в сприйнятті.
Лінч кивнув.
— Це я пам'ятаю, — сказав він, — Pulchra sunt quae visa placent.
— Словом visa, — сказав Стівен, — він позначає всяке естетичне сприйняття — зорове, слухове чи будь-яке інше. Слово це нечітке, але й так зрозуміло, що воно виключає добро і зло — збудники хотіння і нехоті. Воно, безперечно, означає стаз — не кінез. Це про красиве. А що можна сказати про правдиве? Воно теж породжує стаз душі. Ти б не написав олівцем своє ім'я на гіпотенузі прямокутного трикутника.
— Ні, — сказав Лінч, — мені подавай гіпотенузу Праксителевої Венери.
— Тобто, статику, — сказав Стівен. — Платон, здається, сказав, що краса — це сяйво істини. Не думаю, щоб у цім був якийсь інший сенс, аніж той, що правдиве і прекрасне — родичі. Істину споглядає розум, умиротворений бездоганною пов'язаністю розумового; красу споглядає уява, вмиротворена бездоганною пов'язаністю чуттєвого. Першим кроком в напрямку істини буде збагнути засяг і можливості самого розуму, охопити думкою сам акт пізнання. Вся філософська система Арістотеля виросла з його книги з психології, а та, на мою думку, виросла з його твердження, що той сам атрибут не може водночас і в тому самому зв'язку належати і не належати тому самому суб'єктові. Першим кроком у напрямку краси буде збагнути засяг і можливості уяви, охопити думкою сам акт естетичного сприйняття. Ясно?