Подовгастий череп внизу не повернувся навстріч стрілі його думки, зате стріла вернулася до своєї тятиви; бо на мить перед ним постало бліде обличчя кольору сироватки.
— Це не моя думка, — швидко сказав він сам собі. — Її накинув мені той ірландець-балагур ззаду. Терпіння. Хіба можна знати достеменно, хто продав душу твого народу і зрадив його обранця — цей прискіпуватий чи той пересмішник? Терпіння. Згадай Епіктета. Це, мабуть, у його вдачі— поставити таке запитання в таку хвилину і таким тоном.
Монотонний голос професора і далі повільно, раз за разом намотувався на котушки, про які говорив, удвоє, втроє, вчетверо нарощуючи свою снодійну силу, в міру того як котушки нарощували оми свого опору.
Ззаду, вторячи далекому дзвоникові, пролунав голос Мойнігана:
— Кінець заняття, панове!
У великому вестибюлі панували товкітня й галасливі розмови. На столі біля дверей стояли дві фотографії у рамках, а між них — довгий аркуш паперу, на якому виднівся нерівний хвіст підписів. МакКен моторно сновигав серед натовпу, вів перемови то з одним, то з другим студентом і підводив їх, одного за одним, до стола. У малому вестибюлі стояв декан і розмовляв з молодим викладачем, поважно погладжуючи підборіддя і киваючи головою.
Натовп запруджував вихід, і Стівен нерішуче спинився. З-під широких спадистих крис м'якого капелюха на нього дивилися темні очі Кренлі.
— Ти підписався? — спитав Стівен.
Стиснувши тонкі губи, Кренлі замисливсь, а тоді відповів:
— Ego habeo.
— Для чого?
— Quod?
— Навіщо це?
Кренлі повернув бліде лице до Стівена й сказав, лагідно і гірко водночас:
— Per pax universalis.
Стівен кивнув на фотографію царя і мовив:
— У нього обличчя нетверезого Христа.
Зневага та злість у його голосі відірвали Кренлі від спокійного оглядання стін вестибюлю.
— Тобі щось не до вподоби? — спитав він.
— Ні, — відповів Стівен.
— Настрій поганий?
— Ні.
— Credo ut vos sanguinarius mendax estis, — мовив Кренлі, — quia faciès vostra monstrat ut vos in damno malo humore estis.
По дорозі до столу Мойніган сказав Стівенові на вухо:
— МакКен перевершив сам себе. Радий і дух спустити. Новенький, просто з фабрики, світ. Жодних стимулянтів, а сучкам — право голосу.
Стівен посміхнувсь над Мойнігановим способом звірятися, а коли той відійшов, знов обернувся, щоб зустрітися з очима Кренлі.
— Може ти знаєш, — мовив, — чому він так охоче виливає душу мені у вухо? Поясни.
Тупе невдоволення зморщило Кренлі чоло. Він глипнув туди, де над столом схилився Мойніган, записуючи й себе у список, бовкнув:
— Підлиза!
— Quis est in malo humore, — сказав Стівен, — ego aut vos?
Кренлі не відповів на цю шпильку. Він набурмосився, подумав і знову бахнув:
— Плюгавий, паршивий підлиза, ось він хто!
Це була його епітафія для всіх його втрачених друзів, і Стівен питав себе, чи колись і його пам'ять буде пом'януто таким-ото тоном. Важка безформна фраза повільно випадала з його слуху, осідаючи, мов камінь у драговину. Стівен бачив, як вона осідає, як осідало до неї багато інших схожих фраз, і відчував її вагу на власному серці. У мові Кренлі, на відміну від Дейвінової, не було ані рідкісних виразів єлизаветинської англійської, ані химерних перелицьованок ірландських ідіом. У протяжності її голосних вчувалася луна дублінських набережних, відбита похмурою, занепалою гаванню, а в її експресивності — відгомін дублінського церковного красномовства, що гриміло з казальниць у Віклоу.
Невдоволення спливло з Кренліного обличчя, бо з іншого кінця вестибюлю до них шпарко чимчикував МакКен.
— Ти тут! — весело сказав МакКен.
— Я тут! — сказав Стівен.
— І як завжди, з запізненням. Чому б не поєднати успіхи в навчанні з пошаною до пунктуальності?
— Це питання не обговорюється, — сказав Стівен. — Яке наступне?
Його усміхнені очі вп’ялися у плитку молочного шоколаду в сріблястій обгортці, що визирала з нагрудної кишені пропагандиста. Навколо них зімкнувся невеличкий гурт цікавих послухати битву умів. А між них встромилось обличчя сухореброго студента зі шкірою оливкового кольору й прямим чорним волоссям, що з кожною реплікою переводив погляд з одного на другого, немов норовив піймати кожну летючу фразу в роззявлений вологий рот. Кренлі вийняв з кишені сірого м'ячика і став ретельно його розглядати, обертаючи в руках.
— Яке наступне питання? — сказав МакКен. — Гм!
І кашлянув голосним сміхом, широко посміхнувсь і двічі смикнув солом'яну цапину борідку, що звисала з його квадратної щелепи.
— Наступним питанням є підписання заяви.
— Скільки заплатиш, якщо підпишу? — поцікавився Стівен.
— Я думав, ти ідеаліст, — сказав МакКен.
Схожий на цигана студент оглянув присутніх і невиразним, мекливим голосом сказав:
— Чорт, от дивні уявлення. Я такі уявлення називаю гендлярськими.
Голос його поглинула тиша. Ніхто не вділив уваги його словам. Він звернув своє оливкове, з конячим виразом лице на Стівена, немов запрошуючи: говори!
Але жваво й невимушено заговорив МакКен — про царський рескрипт, про Вільяма Стеда, про всезагальне роззброєння, про арбітраж у разі міжнародних конфліктів, про знаки часу, про новий гуманізм та нове євангеліє життя, яке ставить завданням спільноти щонайдешевшим чином забезпечити щонайбільше щастя якомога більшій кількості людей.
Завершення цієї тиради циганчук підкріпив вигуком:
— Тричі слава всесвітньому братству!
— Давай, Темпле, — сказав огрядний червонощокий студент, що стояв поруч. — Я тобі пінту пива виставлю.
— Я вірю у всесвітнє братство, — сказав Темпл, розкидаючи позирки своїх темних подовгастих очей. — А Маркс — він просто дурисвіт.
Кренлі міцно стис його за рамено, щоб притримав язика, і, ніяково посміхаючись, наказував:
— Ну, тихо! Ну, тихо! Тихо!
Але Темпл, випручуючи рамено, продовжував горлати з піною на вустах:
— Соціалізм заснував ірландець, а першим, хто проповідував свободу думки в Європі, був Коллінз. Ще двісті років тому. Коллінз, філософ з Мідлсексу, викривав попів. Тричі слава Джонові Ентоні Коллінзу!
Тонкий голос десь на околиці озвався:
— Гіп-гіп!
Мойніган замурмотів Стівенові над вухом:
— А що ж бідолашка-сестричка Джона Ентоні?