— Ми, звичайно, чудово знали, що, хоч це неодмінно мало вийти наяв, він зазнає значних труднощів, стараючись спробувати докласти зусиль, щоб спонукати себе до спроби постаратися визначитися з духовним наставником, тому ми, звичайно, чудово знали...
Шелесткі лиця чекали і дивилися; шелестячі голоси заповнювали темну мушлю печери. Сильний страх опосів його тіло і душу, проте він твердо ступив досередини зі сміло піднесеною головою. Просто двері, просто кімната, знайома кімната, знайоме вікно. Він спокійно сказав собі, що в тому шелестінні слів, які, здавалось йому, зринули з темряви, не було ніякогісінького сенсу. Він сказав собі, що то просто його кімната з відчиненими дверима.
Він зачинив двері і, хутко підійшовши до ліжка, уклякнув біля нього й накрив обличчя долонями. Долоні були зимні й вологі, всі кінцівки щеміли від холоду. Тілесна знемога, холод і втома посіли його, плутаючи думки. Чому він стоїть тут навколішках, наче дитина, що молиться до сну? Щоб побути наодинці з душею, зробити іспит сумління, щоб стати віч-на-віч зі своїми гріхами, пригадати, коли, як, за яких обставин він їх допустився, й оплакати їх. Плакати він не міг. І пригадати їх він не міг. Відчував лише душевний і тілесний біль, щем цілого свого єства — пам'яті, волі, розуміння і плоті, закляклої й стомленої.
Усе це діло злих духів — це вони розпорошують його думки й туманять сумління, добиваючись до брам його боягузливої і гріхом зіпсутої плоті; боязко молячи Бога простити йому його слабкість, він виліз на ліжко і, щільно огорнувшись ковдрою, знову накрив обличчя долонями. Він згрішив. Він згрішив так глибоко супроти небес і перед Богом, що негідний називатися Божою дитиною.
Невже він, Стівен Дедалус, справді робив ці речі? У відповідь сумління його зітхнуло. Так, робив, тайкома, мерзько, раз за разом і, закаменівши у грішній нерозкаяності, посмів носити машкару праведності перед самими святими тайнами, ховаючи під нею душу — живий клубок розбещеності. Як це Бог ще не спопелив його на місці? Гріхи його насунули на нього, мов юрба прокажених, вони дихали йому прямо в лице, схилялись над ним зусібіч. Він силкувався відігнати їх молитвою, зіщулившись і міцно заплющивши очі. Але чуття душі не заплющувались — попри міцно стулені повіки, він бачив місця, де грішив, попри щільно прикриті вуха, усе чув. З усіх своїх сил він бажав не бачити і не чути. І бажав цього так сильно, аж єство його стряслося під натиском цього бажання, і тоді чуття душі закрилися. Вони закрилися на одну мить і відкрилися знову. І він побачив.
Поле, поросле будяками, чортополохом і кущиками кропиви. Поміж острівців густого колючого бур'яну повно бляшанок, грудок землі і купок засохлих екскрементів. Від усіх цих нечистот здіймається слабке болотяне світіння, пробираючись крізь щетинисті сіро-зелені бур'яни. З бляшанок та ствердлих фекалій мляво клубочиться вгору сморід, такий же слабкий і відворотний, як і це світіння.
Полем блукають якісь істоти — одна, три, шість; вони безцільно сновигають туди й сюди. То цапоподібні створіння з людськими обличчями землистої барви, рогаті і скудобороді. Вони тиняються полем, тягнучи за собою довгі хвости, й лиха злоба виблискує в їхніх очах. Жаский оскал жорстокого злорадства підсвічує їхні старечі кістляві лиця. Один окриває ребра подертим фланелевим жилетом, інший монотонно скімлить, бородою застрягнувши в кущах бур'янів. Вкрадливі слова злітають з пересохлих губів, вони все кружляють неспішно по полю, сновигають між бур'янів, волочачи довгі хвости, а бляшанки торохтять їм услід. Кружляють повільно, але все ближче й ближче — ось-ось зімкнуть коло. З їхніх губів злітають вкрадливі слова, довгі, замашні хвости закаляні підсохлим лайном, огидні лиця скинені догори...
На поміч!
У нестямі він здер з себе ковдру, вивільнюючи шию і обличчя. Це було його пекло. Бог дав йому побачити пекло, вготоване для його гріхів — смердюче, скотиняче, плюгаве пекло розпусних цапоподібних чортів. Його пекло! Його!
Він вискочив з ліжка, сморідний дух вливався йому в горло, забиваючи й судомлячи нутрощі. Повітря! Небесного повітря! Він ступив до вікна, заточуючись і стогнучи, ледь не вмліваючи од нудоти. Біля умивальника його нутро схопив спазм; нестямно стиснувши руками зимне чоло, він почав у муках блювати.
Коли приступ скінчився, він поплентався до вікна і, піднявши раму, сів біля нього, спершися ліктем на підвіконник. Дощ перестав; то тут, то там на світлі струменіли цівки опару — місто немов намотувало на себе м'який кокон жовтуватої мли. Небеса були нерухомі й ледь світилися, а повітря було солодко вдихнути — як у зрошеній зливами лісовій гущавині; і в цьому сумирі, серед мерехтких вогнів і тихих пахощів він дав своєму серцю обітницю.
Він моливсь:
— Колись Він хотів зійти на землю в небесній славі, але ми согрішили; і Він не міг нам явитись інакше, ніж прикривши свою велич і пригасивши сяйво — Він бо Бог. Тож Він Сам прийшов не в силі, а в кволості, і послав тебе — своє створіння-намісника, наділивши такою красою й величчю, яка тільки й личить нашому станові. І тепер сам лик твій і постать, матінко наша, вістять нам про Предвічного; та не земною вродою, небезпечною для зрячих, а наче вранішня зоря, твоє знамення, яскрава і дзвінка, що дише чистотою, миротворче знамення раю. О провіснице дня! О світоче блукальця! Провадь нас, як провадила раніше. Крізь темну ніч, через холодну пустку веди нас до Ісуса Господа нашого, веди нас додому.
Очі йому затуманилися від сліз і, смиренно знявши їх до небес, він заплакав за втраченою невинністю.
Коли звечоріло, він вийшов з будинку, і перший ковток вологого, темного повітря та грюкіт дверей, що зачинилися за ним, знов пробудили у ньому щем сумління, заколисаного молитвою й сльозами. Висповідатися! Висповідатися! Мало вколисати сумління сльозою й молитвою. Він повинен стати навколішки перед служителем Святого Духа й виповісти, правдиво й зі скрухою, всі свої приховані гріхи. Поки знову почує, як ковзнуть порогом двері, відчиняючись, щоб впустити його у дім, поки знову побачить стіл у кухні, накритий до вечері, він уклякне і визнає гріхи. Це ж так просто.