— До того ж, наш земний вогонь, яким би лютим не був і як далеко не розкинувся б, завжди має межу; але озеро пекельного вогню безмежне, безбережне і бездонне. Кажуть, сам диявол на запитання одного вояка мусив визнати, що навіть якщо цілу гору вкинути в огненний океан пекла, вона миттю згорить, мов шмат воску. І страшний цей вогонь катуватиме пропащі тіла не лише зовні — кожна-бо загублена душа сама для себе буде пеклом, безмежний огонь лютуватиме у самому її нутрі. О, жахлива доля нещасних істот! Кров клекоче і кипить у жилах, мозок вариться в черепі, серце в грудях горить і тріскає, нутрощі — червоногаряча маса палаючої м'якоті, тендітні очі оповиті полум'ям, мов розтоплені кулі...
— Але те, що я сказав про силу, властивості й безмежність цього вогню, — ніщо порівняно з його потугою, потугою засобу, обраного Божим промислом для покарання як тіла, так і душі. Цей вогонь породжений гнівом Божим і діє не сам по собі, а як знаряддя божественної помсти. Як хрещальні води очищають з тілом і душу, так вогонь покари мучить з плоттю і дух. Усі тілесні чуття зазнають мук, і з ними катується душа: очі страждають від непроникної і повної темряви, ніс — від прикрого смороду, вуха — від криків, голосінь і проклять, смак — від огидної твані, заразної тліні, задушливої бридоти, якій і ймення нема, дотик — від розжарених шпичаків і вістрів, від жорстоких язиків полум'я. І через ці страждання чуттів вічно карається у самій своїй суті безсмертна душа, серед незліченних жерущих огнів, які запалила в безодні зневажена велич Всемогутнього Бога і які під гнівним подихом Божественності розгорілись у вічне палання.
— Врешті завважте, що муки цієї пекельної в'язниці стають ще нестерпніші через сусідство самих проклятих. Погане товариство й на землі настільки згубне, що навіть рослини — ніби інстинктивно — уникають сусідства того, що для них є шкідливе чи смертоносне. У пеклі немає ніяких законів — ніхто не згадує про родину, про батьківщину, про взаємини, про людські узи. Пропащі душі виють і верещать одна на одну, їх муки і лють ще більше зростають від сусідства істот, що мучаться й лютують, як вони. Всяку людяність забуто. Волання страждущих грішників сягають щонайдальших країв неозорої безодні. Вуста пропащих безперестанку блюзнять Господа, виливають ненависть до своїх товаришів по стражданню й проклинають душі, що були їх співучасниками в гріху. У давнину існував звичай карати батьковбивцю у той спосіб, що його кидали у морські глибини в мішку разом з півнем, мавпою та змією. Творці цього закону, який нам здається жорстоким, сусідством цих відразливих і небезпечних тварин хотіли скарати злочинця. Але що таке лють безсловесних тварин порівняно з люттю проклять, які вивергаються з запалених губ та пересохлих горлянок грішників у пеклі, коли вони впізнають у своїх сусідах тих, хто допоміг їм згрішити і вчив їх гріха, чиї слова посіяли в них перші зерна зловмисності і злодіяння, чиї неподобні підшепти штовхнули їх на гріх, чиї очі зводили їх зі шляху чесноти. Вони накидаються на отих співучасників з прокльонами, докоряючи їм. Але нема для них ані помочі, ані надії: каятися вже запізно.
— Насамкінець подумаймо про ту жахливу муку, якою є для пропащих душ — і спокусників, і спокушених — товариство дияволів. Дияволи мордуватимуть проклятих подвійно: своєю присутністю і своїми докорами. Нам годі уявити собі, наскільки вони страшні. Свята Катерина Сієнська якось побачила диявола і написала, що воліла б до кінця життя ходити по розжареному вугіллі, аніж ще раз бодай на одну мить побачити ту жахливу потвору. Дияволи ці, які колись були прекрасними янголами, стали настільки ж огидними й потворними, наскільки колись були прекрасними. Вони насміхаються й глузують з пропащих душ, яких затягли у погибель. Саме вони, ці нечисті сили, стають у пеклі голосами сумління. Навіщо ти грішив? Навіщо прислухався до лукавих намовлянь? Чому забув про побожність і добрі діла? Чому не втікав від гріха? Чому не відкинувся від цього лихого товариша? Чому не відрікся від цієї звички — розпусної, нечистої звички? Чому не прислухався до порад свого сповідника? Чому, коли ти згрішив уперше, вдруге, втретє, вчетверте чи й усоте, не покаявся ти у своєму злі і не звернувся до Господа, який лишень чекав на твоє каяття, аби відпустити тобі твої гріхи? Тепер час каяття минув. Час є, час був, але часу більше не буде! Був час грішити потай, насолоджуватись лінощами й гординею, жадати недозволеного, прислухатись до покликів своєї нижчої природи, жити як польова звірина, ба гірше ніж польова звірина— вони ж бо всього лиш звірі й не мають розуму, щоб ним керуватися: час був, але часу більше не буде. Бог промовляв до тебе стількома голосами, але ти не хотів чути. Ти не хотів роздушити гординю і гнів у своєму серці, не хотів зректися неправедно набутого добра, не хотів підкоритися приписам святої Церкви, ані виконувати свої релігійні обов'язки, не хотів покинути отих лихих товаришів, не хотів уникати небезпечних спокус. Ось яку мову ведуть ті недобрі мучителі, ось їхні слова докорів і картань, ненависті й відрази. Авжеж, відрази! Бо навіть коли вони, самі дияволи, згрішили, то це був єдиний гріх, сумірний з їхньою ангельською природою— бунт розуму. І навіть вони, нечисті, не можуть не відвернутися з гнівом і огидою, бачачи, якими невимовними гріхами розбещена людина глумиться над храмом Святого Духа й опоганює його, опоганює й оскверняє себе.
— О, любі мої юні браття во Христі, хай не приведе нас Господь будь-коли почути ту мову! Хай ніколи не випаде нам така доля! Я палко молюся Богові, аби в останній день страшної розплати жодна душа з присутніх тут не опинилася серед тих нещасних, яким Великий Судія накаже навіки щезнути з очей Його, аби жоден з нас ніколи не почув, як в його вухах дзвенить жахливий вирок відречення: Ідіть од мене, прокляті, ув огонь вічний, приготовлений дияволові та ангелам його!
Коли він ішов до виходу з каплиці, ноги його трусились, а шкіра на черепі тремтіла, мов її торкнулися пальці привида. Він піднявся сходами і пішов коридором, вздовж стін якого висіли пальта та дощовики, немов скарані на смерть лиходії, обвислі, безголові й безформні. І з кожним кроком його дедалі більше проймав страх, що він уже помер, що душа його вирвалася з тілесної оболонки, і він сторчголов летить крізь простір.