Жюлі боялася залишатися на самоті в цьому будинку. Але, хоч і боялася, не наважувалась піти звідси, й комісар розумів: тут було щось, здатне затримати дівчину в звичній обстановці.
Вона підвелась і пішла до дверей. Мегре проводжав її очима. Ага, Жюлі пішла впустити на кухню білого кота; він впевнено попрямував до блюдечка з молоком, що стояло під самою грубою.
— Бідолашний Міну! — прошепотіла дівчина. — Хазяїн так любив його… Після вечері Міну стрибав йому на коліна і сидів доти, аж доки не треба було йти спати…
Все тут настільки виразно дихало миром і спокоєм, що на душі ставало тривожно! Спокій… теплий, аж задушевний!
— Так ви й справді не можете нічого мені сказати, Жюлі?
Вона підвела на комісара здивовані очі.
— Гадаю, що істину буде ось-ось з'ясовано… Одне-єдине ваше слово може мені допомогти… Ось чому я вас питаю, чи не маєте ви на душі такого, що хотіли б повідати мені.
— Їй-богу, повірте…
— Про капітана Жоріса?
— Нічого!
— Про вашого брата?
— Нічого… їй-богу…
— Про якусь особу, яка могла побувати тут раніше і яку ви можете навіть не знати?
— Нічого не розумію.
Жюлі весь час їла свою занадто солодку мішанину, від одного виду якої Мегре нудило.
— Ну що ж! Мушу вас залишити.
Жюлі похнюпилась. Самотність знову обступала її. На язику в неї крутилося запитання:
— Скажіть-но, коли йдеться про похорон… Гадаю, що не можна зволікати так довго? Мертве тіло, воно…
— Воно на льоду, — відповів Мегре розгублено. Від цих слів Жюлі всю пройняло дрожем.
* * *
— Ти тут, Люка?
Темрява налягла така, що хоч в око стрель. Виття шторму поглинало всі інші звуки. У порту люди, кожен на своєму посту, чекали підходу пароплава з Ґлазґо, сирену доносило звідкілясь із-поміж пірсів — пароплав невдало зманеврував, і тепер довелося починати спочатку.
— Я тут.
— Що вони зараз роблять?
— Їдять. Я теж хотів би попоїсти. Креветки, черепашки, омлет і ще щось на зразок холодної телятини.
— Сидять разом?
— Так. Луї-Здоровило вигідно вмостився, поклавши обидва лікті на стіл.
— Розмовляють?
— Майже ні. А хоч інколи і розтуляють роти, то, напевне, не кажуть нічого істотного.
— П'ють?
— Луї — так! На столі дві пляшки вина. Старого вина. Мер без упину підливає своєму… приятелеві.
— Так, наче хоче його надудлити?
— Саме так. Покоївка поводиться якось кумедно. Коли їй випадає пройти за спиною матроса, вона описує чимале півколо, щоб не дай боже не зачепити його.
— Після того не дзвонили?
— Ні. Зараз Луї висякався в серветку і підвівся. Стривайте. Він пішов по сигару. Коробка стоїть на каміні. Простягає її мерові, але той відмовляється, хитає головою. Покоївка несе сир.
Тут бригадир Люка не витримав і додав жалібним голосом:
— Якби хоч на мить присісти! Ноги в мене відмерзли. Я не смію навіть поворухнутися, бо боюсь гепнутися з муру.
Та Мегре, який сам уже разів сто потрапляв у подібні ситуації, годі було зворушити.
— Піду принесу тобі чогось попити й перекусити.
У готелі "Всесвіт" йому вже накрили стіл. Але комісар задовольнився тим, що, навіть не присідаючи, проковтнув шматок хліба з паштетом. Для свого колеги він зробив бутерброд і прихопив пляшку з недопитим бордо.
— А я ж приготував вам такий буйябес[3], якого ви не скуштуєте і в самому Марселі! — застогнав хазяїн.
Та ніщо на світі не могло б спокусити комісара. Він повернувся до муру і запитав уже вкотре:
— Що вони там роблять?
— Служниця прибрала все зі столу. Арматор сидить у кріслі й палить сигарету за сигаретою. Виразно бачу, що Луї починає дрімати. Сигара хоч і стирчить у нього в зубах, але диму не помітно.
— Йому іще давали пити?
— Повну склянку — з пляшки, що на каміні.
— Арманьяк, — буркнув Мегре.
— Дивіться! Отам, нагорі, засвітилося. Це, мабуть, покоївка. Напевно, лягає спати. А мер підводиться. Він…
Хтось голосно розмовляв неподалік закусочної. Долинуло торохкотіння автомобільного мотора, що працює вхолосту. Можна було розрізнити лише окремі слова:
— Метрів за сто? В будинку?..
— Ні… Навпроти.
Мегре поспішив назустріч автомашині, яка знову рушила. Він зупинив її досить далеко від вілли, щоб не сполошити мера, і побачив людей в уніформі.
— Що нового?
— Евре повідомляє, що чоловіка на жовтій машині затримано.
— Хто він?
— Зараз доповім. Він протестує! Погрожує, що вдасться до захисту свого посла.
— Він іноземець?
— Норвежець! З Евре нам назвали по телефону його прізвище, але чути було страшенно погано. Мартіно… Або Матіно… Здається, його документи в порядку. Жандармерія запитує, що з ним робити.
— Нехай привезуть сюди разом із його жовтою машиною… Адже завжди знайдеться жандарм, що вміє керувати… А ви — негайно у Кан. Спробуйте дізнатися, де зупиняється пані Гранмезон, коли приїздить до Парижа…
— Нам щойно сказали: готель "Лютеція" на бульварі Распай.
— Подзвоніть у Кан і дізнайтеся, чи вона вже приїхала і що зараз робить. Стривайте! Якщо вона вже там, попросіть від мого імені кримінальну поліцію відрядити інспектора і нехай непомітно стежить за нею…
Машині довелося довго маневрувати, щоб розвернутися на вузькій дорозі. Мегре знову підійшов до муру, де стовбичив Люка, але той уже злазив на землю.
— Ти чого це?
— Більше я нічого не побачу.
— Вони пішли звідти?
— Ні, просто мер підійшов до вікна і щільно закрив портьєри…
Пароплав з Ґлазґо потихеньку просувався до шлюзної камери, лунали команди англійською мовою. Порив вітру зірвав і поніс до шлюзу комісарового капелюха.
Єдине освітлене вікно вілли там, нагорі, несподівано потонуло в темряві, і тепер весь фасад став зовсім чорним.
Розділ VIII
РОЗСЛІДУВАННЯ МЕРА
Мегре так і стояв посеред дороги, заклавши руки в кишені, заклопотаний, нахмурений.
— Вас щось непокоїть? — поцікавився Люка, бо добре знав свого шефа.
Він і сам непокоївся, сумовито поглядаючи на віллу, що височіла перед ними.
— Треба бути там, усередині, — гримнув у відповідь комісар, оглядаючи вікно за вікном.
Проте всі вікна були зачинені, Мегре не міг дати собі ради, як добитися в будинок. Нечутно підійшов до парадних дверей і притулив вухо. Жестом наказав бригадирові мовчати. Люка й собі припав до другої половини.
Ані голосу, ані слова. Тільки з кабінету чулося якесь тупотіння, глухі, розмірені удари.