Сидів один у їдальні готелю, розрахованій на сорок або п'ятдесят відвідувачів. Готель було призначено для купальників, що влітку приїздять до Уїстреама. Меблі такі ж, як і в усіх пляжних готелях. На столах — вазочки.
Все це не мало аж ніякого відношення до того Уїстреама, що цікавив комісара і що його він починав розуміти.
І через те був задоволений. Для нього в будь-якому розслідуванні найважче давалися перші контакти, неминуче пов'язані з незграбними кроками й помилковими версіями.
Слово "Уїстреам", наприклад! У Парижі воно викликало картини, зовсім не схожі на правду, — йому ввижався мальовничий порт типу Сен-Мало. Потім, у перший вечір, Мегре побачив його зловісним, здавалося, тут живуть озлоблені та мовчазні люди.
Знайомство з ними уже відбулося. Тепер він почував себе тут як удома. Уїстреам — це звичайнісіньке глухе село, що стоїть у кінці бічної дороги, обсадженої молодими деревами. Тут чогось важить лише порт — шлюз, маяк, будинок Жоріса, "Флотська закусочна".
Та ще ритм життя цього порту — два припливи щодоби, рибалки, які несуть на спинах корзини, купка людей, які займаються зустрічами-проводами кораблів.
Інші слова мали точніший смисл: капітан, торговельне судно, каботажна шхуна… Він бачив усе це в русі й розумів уже правила гри…
Таємницю не було розгадано. Все, що з самого початку було незрозуміле, і тепер не можна було пояснити. Проте принаймні дійові особи вже стали кожна на своє місце, кожна опинилася в своєму середовищі, зі своїми буденними турботами…
— Ви довго пробудете тут? — спитав хазяїн, подаючи каву.
— Не знаю.
— Якби це сталося в розпалі сезону, я зазнав би нечуваних збитків…
Мегре міг тепер чітко визначити чотири Уїстреами: Уїстреам-порт, Уїстреам-село, Уїстреам-буржуа з кількома його віллами, такими, як вілла мера, вздовж головного шосе… Нарешті, Уїстреам-пляжний, що на даний час не існує.
— Ви йдете кудись?
— Піду трохи прогуляюся перед сном.
Починався приплив. Надворі набагато похолоднішало. Туман, весь час однаково густий, почав осідати краплинами крижаної роси.
А темрява — хоч в око стрель. Все скрізь зачинене. Світилося тільки вологе око маяка. На шлюзі перегукувалися голоси.
Коротко зойкнула сирена. Плями світла — одна зелена, друга червона — зближалися, щось велике повільно рухалося майже впритул до стіни…
Тепер Мегре уже міг збагнути, що відбувається. З відкритого моря прийшов пароплав. Тінь, що наближається до нього, зараз візьме його швартов і закріпить на першому кнехті. А тоді капітан віддасть зі свого містка наказ дати задній хід, щоб загальмувати…
Делькур пройшов повз комісара, занепокоєно вдивляючись в пірси.
— Що там таке?
— Не знаю…
Примружив очі, пильно вглядаючись, немов одного цього напруження було досить, аби бачити крізь морок. Двоє робітників уже хотіли зачинити ворота шлюзової камери, але Делькур гукнув:
— Стривайте хвилину!
І раптом здивовано додав:
— Це він…
Водночас метрів за п'ятдесят хтось гукнув:
— Гей, Луї! Спускай клівера і, дивись, приставай лівим бортом!
Голос долинав з темного провалля, з боку молу, де був нижній шлюз. До берега наближався світлячок. Можна було здогадатися, що хтось порається на судні, бо парус упав, скрегочучи кільцями по леєру. Потім піднятий грот проплив повз них на відстані руки.
— Цікаво знати, як вони це зробили! — буркнув капітан.
І заволав, повернувшись до парусника:
— Далі, далі! Просуньтесь уперед з лівого борту від пароплава, інакше не можна буде зачинити ворота…
Хтось зіскочив на землю із швартовом і, взявшись у боки, поглядав навколо.
— Це "Сен-Мішель"? — поцікавився Мегре.
— Ага… Вони йшли, як пароплав…
На борту світився один-єдиний ліхтарик, ледь окреслюючи в темряві якісь невиразні предмети — бочку, бухту каната, постать чоловіка, який, облишивши штурвал, побіг на ніс шхуни.
Ті, що несли вахту на шлюзі, один по одному підходили ближче й роздивлялися судно з якоюсь дивною цікавістю.
— До воріт, хлопці!.. Давай!.. Гей, там, на підоймах!..
Коли ворота зачинилися, вода ринула крізь затвори й кораблі почали підніматися. Ліхтарик усе наближався, і палуба опинилася майже нарівні з пірсом. Чоловік, що стояв там, гукнув до капітана Делькура:
— Ну як ви тут, клигаєте?
— Та неначе — озвався той ніяково. — Ви швидко прийшли!
— Вітер був добрячий, і Луї підняв усі паруси. Йшли так, що випередили пароплав.
— А зараз до Кана?
— Треба розвантажитися, авжеж? А тут у вас нічого нового?
Мегре стояв за два кроки від них, Луї-Здоровило трохи оддалік. Але вони ледве бачили один одного. Розмовляли тільки Делькур і капітан "Сен-Мішеля".
Нарешті Делькур підійшов ще ближче до Мегре, не знаючи до ладу, що йому сказати.
— Чи то правда, що Жоріс повернувся? Щось таке начебто писали в газетах… — сказав чоловік на шхуні.
— Він повернувся, і його вже немає…
— Як то: повернувся — і вже немає?
Луї-Здоровило наблизився на крок до них. Одне плече виставлене вперед, руки в кишенях. Комісарові цей молодик здався (наскільки в темряві можна було розгледіти) статурним, нівроку гладким, навіть дещо брезклим.
— Він помер…
На цей раз Луї ступив майже впритул до Делькура.
— Це правда?! — гаркнув він.
Мегре вперше почув його голос. Він теж справляв враження якоїсь брезклості, був хрипкий, протяглий. Риси обличчя Луї і тепер не можна було розгледіти.
— Як тільки Жоріс повернувся, його отруїли. Тієї ж ночі…
І Делькур, виявляючи очевидну обережність, поквапився додати:
— Оце тут комісар з Парижа, якому доручено…
Він відчув полегшення. З самого початку ламав собі голову, як вчасно повідомити про це. Може, побоювався якоїсь необережності з боку команди "Сен-Мішеля"?
— Он як, пан із поліції…
Судно потроху піднімалося. Його капітан переступив релінґ, зіскочив на пірс і з деяким ваганням простягнув руку Мегре.
— Оце тобі!.. — промовив він, думаючи весь час про Жоріса.
І теж не міг приховати занепокоєння, ще відчутнішого, ніж у Делькура. Кремезна постать Луї похитувалася, голова схилена набік. Він прогарчав щось, чого комісар зовсім не зрозумів.
— Що він каже?
— Він лається на тутешньому діалекті: "Всім паскудствам паскудство!.."
— Як розуміти ваші слова? — спитав Мегре в колишнього каторжника.