ДОРОГА ДО МІСТА
Попо та Фіфіна дріботіли босими ноженятами слідом за двома довговухими осликами по дорозі, яка вела до невеличкого приморського міста Кап-Гаїтьена. Увесь родинний скарб містився в очеретяних кошиках, перекинутих через спини осликів. Попо з Фіфіною переїжджали. Досі вони жили на селі у бабусі, а тепер перебиралися до міста.
їхні батьки — татусь Жан і матуся Анна — були селяни. Ллє їм набридло жити на відлюдному пагорбі край села, і вони вирішили податися до Кап-Гаїтьсна, де татусь Жан обирався стати рибалкою.
Сонце сліпило очі золотим промінням. Курна дорога вузькою білою стрічкою звивалася між горбами. З обох боків над нею нависало густе гілля тропічних дерев. Довкола панувала тиша, яку порушувало тільки дзижчання комах та поодинокі крики барвистих птахів. Ніхто не поспішав, не метушився. Невеличкий гурт подорожніх мимоволі підладжувався під неквапливу ходу осликів.
Ідучи позаду цього маленького каравану, Попо бачив усіх своїх родичів, що чимчикували дорогою один за одним, наче низка качок. Перший ішов татусь Жан, високий і дужий чорношкірий чоловік, у подертій сорочці, що майже не прикривала спини. На ньому був крислатий солом'яний капелюх та брудні білі штани, а ноги його, як і у всіх таїтянських селян, були босі. Татусь Жан ступав гордо, він був щасливий, що нарешті веде свою невеличку сім'ю до омріяного міста.
За ним простувала матуся Анна з маленькою Пансією, що погойдувалась у неї при боці, як заведено на Гаїті.
іжитріщіі Матуся Лина також ішла босоніж, у простій селянській сукпі та яскравій червоно-зеленій хустині. Кремезна, з широким вилицюватим обличчям, вона йшла курною дорогою, ні на крок не відстаючи од чоловіка.
Далі топали двоє кошлатих нав'ючених осликів. Похнюпивши голови, вони стомлено перебирали йогами. Великі мухи з барвистими крильцями обсіли їм боки, дзижчали над голового.
Фіфіна, десятилітня сестричка Попо, йшла зовсім близько за другим осликом. І їй досить було простягті!
по у сі
г
вже б; туди-с
— ]
ЛИВ, Я ТВОЄМУ
руку, щоб ляснути його по боці, коли вій зупинявся скубнути при дорозі жмуток трави. Вона була вдягнена в коротеньке голубе платтячко.
Самому Попо, який дріботів слідом за нею, минуло тільки вісім років, і вдягнений він був у саму сорочечку, що ледь сягала пояса. Вдома він звичайно бігав голяка, та коли людина вирушає в далеку подорож, іще й до такого міста, як Кап-Гаїтьєн, вона повинна трохи прибратись. Ось чому того дня Попо був одягнений по-святковому. А святковим вбранням селянських хлопчиків на Гаїті і є отака сорочина, в якій Попо йшов до міста.
Як і кожна добре вдягнена людина, Попо дулее пишався собою. Пишався він і тим, що житиме в місті, біля самісінького океану, й побачить нові дива. Отож весь час, поки їх маленький караван неквапливо посувався вперед, ІТопо вистрибував, наче молоде лоша, здіймаючи куряву і притупуючи п'ятами.
Подорож, наближалася до кінця. Сонце вже схилялося крізь буйну зелень, що вкривала схил горба. Розлогі дерева обабіч дороги були всіяні пишним цвітом: одні — червоним мов жар, інші — молочно-білим.
Озираючись назад, Попо бачив суцільні зарості пальм, бананів, мангових дерев та кофейних кущів, що підступали впритул до дороги. А втім, озирався він дуже рідко. Думки його линули вперед, на вершину горба. Йому хотілося швидше поглянути на місто, в якому всі вони тепер житимуть, і на величезний океан, де татусь Жан ловитиме рибу, щоб прогодувати сім'ю.
Сходячи нагору, татусь Жан спітнів, і його гола спина лисніла на сонці, мов бронзова.
— Як по-твокму, чи скоро вже вершина? — спитав Попо у Фіфінп.
— Та вже недалеко,— відказала вона.— Мабуть, ми вже були б там, якби ти весь час ішов за нами, а не гасав туди-сюди.
— Мені не терпиться, Фіфіно! Якби татусь Жан дозволив, я б побіг уперед і був би там за одну мить. Як по-твоєму, чому він звелів мені йти позаду?
— Та це ж дуже просто! Він знає, що ти забіг би невідомо куди, і ми ніколи б тебе не наздогнали.
Лоно замовк. Він ніколи не міг зрозуміти дорослих. Думки його були невеселі. "Ох!" — нишком зітхнув він і тихенько потюпав слідом за всіма, вирішивши терпляче чдати, поки вони дістануться нагору.
Аж ось нарешті татусь Жан вийшов на вершину і став, узявшися в боки. За хвилину поруч нього опинилась і матуся Anna. Попо виразно бачив їхні постаті на небесному тлі, здавалося, татусь Жан і матуся Анна піднялися на самісінький вершечок землі, туди, де гора вже торкається неба. Вони стояли посеред дороги, а невдовзі до них приєдналися й вірні ослики. Один став поряд з матусею Анною, другий — поряд із батьком. Потім на вершину вийшла Фіфіна і спинилась біля одного з осликів. Та перш ніж вона встигла це зробити, Попо, забувши про свое місце, вибіг наперед і підскочив до другого ослика.
— РІу, от вам і місто,— сказав татусь Жан.
— Гм,— задоволено гмукнула матуся Анна, не розтуляючи уст.— Гм...
— Як гарно! — вигукнула Фіфіна.— Ой, який чудовий океан! А яке велике місто!
Насправді місто було маленьке, але порівняно із селами, які бачила Фіфіна, воно здавалось просто величезним.
Поно не сказав нічого. Він був надто збуджений, іцоб говорити, але очі його так і прикипіли до яскравого краєвиду під горою.
Ось що він побачив.
Уздовж нерівної берегової лінії, скільки сягало око, простягліїся ряди невеличких білих будиночків. У кількох місцях над водою височіли якісь старі руїни та рештки зубчастих мурів. До самого берега підступали дерева. У бухті сновигали вітрильники, їх підганяв легкий вітрець; в інших човнах на веслах сиділи напівголі веслярі. Багато маленьких човників погойдувалось на хвилях біля берега.
— Ну, ходімо далі,—порушив мовчанку татусь Жан.—
Нам треба ще знайти в місті притулок і, поки не стемніло, розпакувати речі. А там і спочивати час. — Гм,— погодилась матуся Лина.
Фіфіна весело плескала в долоні, а Попо з радості аж пританцьовував. Усі вишикувались, як і раніше, один за одним і рушили вниз до свосї пової домівки.
ПОПО Й ФІФІНА БЕРУТЬСЯ ДО ДІПА
— Діти,— сказав татусь Жан, коли вони знайшли собі житло. — Я хочу, щоб сьогодні й ви взялися до діла. Скоро вечір, а в нашої матусі ще багато роботи. Треба їй допомогти. Чи можу я на вас покластися?