(Розповідок старого мисливця)
Ех, пане, не сперечайтесь! Уже не то заєць, а коли кішка перебіжить дорогу, то киньте діло, що задумали, а вертайтесь мерщій назад: це вірно! От ви киваєте головою і сумніваєтесь, а то гріх, бо через те саме зневір’я душа у нас задубла і серце перевелось на чорти батька зна що! От через згубу отієї самої віри і народ тепер не той став, що за наші часи,— та й тільки: нема допрежньої статечності, душевності, щоб, стало буть, од серця робити, по душі, значить, а тепера кожен націля урвати що нашвидку, одурить кого похапцем чи цапонути що в зам’ятні...
Що вже там про насущник провадити, за його, може, й перш бився люд і добував кривавицею — вже це набік! А от візьміть навіть утіху яку, приятність душевну, і тієї тепер не шукають люди, а уганяють навіть і з неї карбованця видушити! Та не тільки наш брат, гречкосій, що йому вже по нужді й бог простить, а то ваш брат, панство! Взять от, приміром, полювання — охота б то повашому; уже вона й зветься для того охотою, що чоловік на неї йде не по неволі, а по охоті, по цікавості душевній, по утісі... А тепера гляньте кругом,— чи хто по душевності на полювання йде? Та провались я на цьому місці, коли йде! Біжить крадькома злодіяка, щоб божої тварі знівечити побільше та продати її під полою,— а до сердечної радості, до мисливського запалу йому й діла чортма, він і смаку в йому не зна нікоторого, їй-богу!
От для цих шелихвостів стали вигадувати тепер і рушниці чудернасті та хитрі, щоб більш ото лісовому та болотяному створінню пакості учинити, накалічити більш бідного звіра: трах-тах-тарарах!.. як почне розбишака палити, так би, здається, все випалив, щоб одразу тобі по всіх усюдах одно гробовище сталося... Ну, й виходить одна жорстокість та користь, замість першої втіхи! Ні, не поважаю я отих і рушниць-самопалок; пукалки — одно слово, а настоящого смаку в них нема! От смійтесь не смійтесь, а я цієї рушниці, що з прадідівського кремньовика перероблена, на вашу самопалку не проміняю, та й уже: я з неї як торохну на сто ступенів вовка, так ані дригне, от що, а не то що! Ви не дивіться, що вона мотузками зв’язана та сокирою ніби витесана, а стволина в неї статечна — два аршини й два вершки! Так знаєте, я як насиплю в неї пороху мало не жменю, та приб’ю клейтухом добре, та всиплю шроту зі жменю, так ви з своєю пукалкою сховаєтесь, їй же то богу, сховаєтесь; уже воно хоч трохи й плече защемить, так зате ж гуконе так, аж ліс розлягається!
Тепера, виходить діло, через оті самопальні пукалки і стрільці настоящі перевелись, викорінились,— бо яка ж там штука тепер і попасти, яка там хитрість — нікоторої! Навів, стало буть, цівку чи на звіра, чи на птицю, та знай тільки за собачку торкати, а вона тобі палить та палить... Уже ж яка-небудь шротина із чотирьох пострілів та попаде! Тут і мала дитина націлить, і сліпий навіть! Ні, от умудріться ви от з такої гаківнипі упевнено гакнути на звіра, так ото так! Тут уже другого або третього пострілу не пошлеш наздогін: отаку восьмирядну рушницю треба й набивать чверть години,— так! — а зате вже зовсім певно! Зате вже перший мисливець і набої цінив, і звір те почував; зате перші стрільці були не вашим рівня, кулею не то звіра, а й птицю доганяли, он воно що!
Ех, як згадаю я покійного дядька свого, Антона Стрільця,— нехай над ним земля пером! — так аж душа заболить: от був стрілець так стрілець,— недаром йому дали таке й прозвище! Гривню з руки вибивав кулею на п’ятдесят ступнів,— от щоб я луснув, коли брешу; я ще хлопчиком був і раз у раз ходив з ним на полювання, так руку і око його узнав добре і не боявся гривні держати, аніже! Оце, бувало, поб’ється з ким об заклад у корчмі і зараз гукне мене: "Ану, Стецю, держи гривню!" Я, було, так і прилечу: раз — цікаво держати, а друге — і з заклада що-небудь та перепаде, це вже вірно!
Ех, та й красень же був дядько Антін, так таких уже тепер і нема, вивелись: зростом високий, як явір, а станом стрункий та гнучкий; лице біле, мов панське, погляд орлиний, вус соболиний... Ех, мліли по йому дівчата, і всяка з радістю пішла б за нього заміж, так він накинув оком одну дівчину, Марину Соколівну, коли чули! Ну, й вона про Антона, стало буть, нишком думку гріла в душі, а до часу тільки не хотіла себе виявити і все ото жартувала: вогонь була не дівка, з голими руками, бувало, і не підступай — опече! Жити б ото людям таким на утіху, та от, на горе, і дядько втратили віру, ну, так ото їх і згубило зневір’я!
Раз якось я біжу пізно ввечері по леваді, а місяць уже стояв височенько на небі і в чорній темряві, під деревами, стріблисті плями тремтіли; от я біжу у тій тіні непевній, аж моторошно мені; а тут, чую, хтось гомонить на ясній прогалині: зрадів я людині живій і притаївсь під калиною. Бачу — стоять мій дядько Антін спиною до мене, заломивши шапку, і підперлися в бока рукою, а другою — вуса крутять; а прямо за ними, біля криниці, видом до мене, стоїть Марина,— я її зразу й пізнав: стоїть у віночку з жовтих гвоздиків, опершись на коромисло, стоїть і усміхається; місяць всю її залив сяйвом, а вона ж тобі така чарівна та гарна, що і я, хлопча, почухав собі добре потилицю.
— Що ж, Марино,— кажуть дядько,— довго ти мене будеш за носа водити?
— А я винна, що він у тебе довгий? — засміялась Марина і заяскрила двома рядками перлин.
— А тобі хіба безносі більш до смаку?
— Безносі; от одріж собі носа, коли хоч, щоб я тебе покохала.
— Не варто живого псувати, коли єсть на твій смак готовий.
— У кого? — спитала вона і насупила брови.
— У Петра Стрільця,— одмовили, прищуривши око, й дядько.
А Петро Стрілець був одноліток з дядьком Антоном і таки йому якийсь кревний; вкупі вони і полювали, і товаришували. Ще за покійних старих панів, за кріпацтва, так були до панського столу цілі сім’ї призначені: панщина їх в тім і була, щоб щодня ото постачали дичину до панської кухні,— з того ж їх і прозвали стрільцями. Це було заведено з давніх-давен, і наука переходила од діда до батька і од батька до сина... Ну, так, стало буть, через те саме рука і око у стрільців набивалися, ну і другим мисливцям нема вже було чого до них і соватись... А Антін та Петро хоч жили уже і не в кріпаках, а науку свою од батьків одібрали і на всю околицю були першими! Хто з них краще стріляв, трудно було рішити: по-моєму — дядько, а проте гріха на душу брати не хочу.