— Ні, Янусе Полуектовичу, — сказав я. — Вчора ми з вами не бачилися. Учора вас в інституті не було. Ви вчора, Янусе Полуектовичу, вранці полетіли в Москву.
— Ах так, — сказав він. — Я забув.
Він так ласкаво усміхався мені, що я наважився. Це було трішечки нахабно, звичайно, але я твердо знав, що останнім часом Янус Полуектович ставився до мене добре, а отже, ніякого особливого інциденту в нас із ним зараз статись не могло. І я запитав упівголоса, обережно оглянувшись:
— ІІнусе Полуектовичу, дозвольте, я вам поставлю одне запитання?
Піднявши брови, він якийсь час уважно дивився на мене, а потім, мабуть, згадавши щось, сказав:
— Будь ласка, прошу вас. Тільки одне?
ІІ зрозумів, що він правий. Усе це ніяк не влазило в одне запитання. Чи буде війна? Чи вийдуть із мене люди? Чи знайдуть рецепт всезагального щастя? Чи помре коли-небудь останній дурень?.. Я сказав:
— Можна, я зайду до вас завтра вранці?
Він похитав головою і, як мені здалося, з деякою зловтіхою відповів:
— Ні. Це ніяк не можливо. Завтра вранці вас, Олександре Івановичу, викличе Кітежградський завод, і мені доведеться дати вам відрядження.
ІІ почувався дурнем. Було щось принизливе у цьому детермінізмі, що прирікав мене, самостійну людину зі свободою волі, на цілком визначені, не залежні тепер від мене справи і вчинки. І йшлося зовсім не про те, хотілось мені їхати в Кітежград, чи не хотілося. Тепер я не міг ані вмерти, ані захворіти, ані закапризувати ("аж до звільнення!"), я був приречений, і вперше я зрозумів жахливий зміст цього слова. Я завжди знав, що погано бути приреченим, наприклад, на страту чи сліпоту. Але бути приреченим навіть на кохання найкращої дівчини у світі, на найцікавішу навколосвітню подорож і на поїздку до Кітежграда (куди я, до речі, рвався вже три місяці) теж, виявляється, може бути вкрай неприємно. Знання майбутнього постало переді мною зовсім у новому світлі…
— Погано читати гарну книжку з кінця, правда? — сказав Я і іус Полуектович, відверто за мною спостерігаючи. — А що ж до ваших запитань, Олександре Івановичу, то… Постарайтеся зрозуміти, Олександре Івановичу, що не існує єдиного для всіх майбутнього. Їх багато, і кожен ваш вчинок творить яке-небудь із них… Ви це зрозумієте, — сказав він переконливо. — Ви це обов'язково зрозумієте.
Пізніше я справді це зрозумів.
Але це вже зовсім-зовсім інша історія.
ПІСЛЯМОВА І КОМЕНТАР
Коротка післямова і коментар в. о. завідувача обчислювальної лабораторії НДІЧАВО молодшого наукового співробітника О.І. Привалова
Запропоновані нариси з життя Науково-дослідного інституту Чародійства і Ворожби не є, на мій погляд, реалістичними у строгому розумінні цього слова. Однак вони мають переваги, які вигідно відрізняють їх від аналогічних за темою опусів Г. Проникливого і Б. Пигомника та дозволяють рекомендувати їх широкому загалу читачів.
Насамперед слід відзначити, що автори зуміли розібратися в ситуації і відокремити прогресивне в роботі інституту від консервативного. Нариси не викликають того роздратування, яке відчуваєш, читаючи захопливі статті про кон'юнктурні фокуси Вибігалли чи небезталанні перелицювання безвідповідальних прогнозів співробітників із відділу Абсолютного Знання. Далі, приємно відзначити правильне ставлення авторів до мага як до людини. Маг для них — не об'єкт боязкого захоплення і поклоніння, а й не кінойолоп, несьогосвітня особа, яка постійно губить окуляри, не спроможна дати по морді хуліганові та чигає закоханій дівчині вибрані місця з "Курсу диференційного та інтегрального обчислення". Все це означає, що автори взяли правильний тон. До переваг нарисів можна зарахувати й те, що автори подали інститутські пейзажі з точки зору новачка, а також не проґавили вельми глибокого співвідношення між законами адміністративними та законами магічними. Що ж до недоліків нарисів, то переважна більшість із них визначається початковою гуманітарною спрямованістю авторів. Будучи професійними літераторами, автори частогусто віддають перевагу так званій художній правді факту. І, будучи професійними літераторами, автори, які більшість літераторів, нав'язливо емоційні і прикро неосвічені в питаннях сучасної магії. Ніяк не заперечуючи проти опублікування даних нарисів, я поміж тим не менше вважаю за необхідне вказати на деякі конкретні огріхи і помилки.
1. Назва нарисів, як мені здається, не повністю відповідає змісту. Використовуючи цю справді поширену у нас приказку, автори, вочевидь, хотіли сказати, що маги працюють безперервно, навіть коли відпочивають. Насправді це майже так і є. Але в нарисах цього не видно. Автори надмірно захопилися нашою екзотикою і не зуміли уникнути спокуси подати побільше захоплюючих пригод і ефектних епізодів. Пригоди духу, які є суттю життя будь-якого мага, майже не знайшли відображення у нарисах. Я, звичайно, не враховую останнього розділу третьої частини, де автори хоча й намагалися показати роботу думки, але зробили це на невдячному матеріалі доволі елементарної дилетантської логічної задачки (при викладі якої примудрилися допустити на додачу досить примітивний логічний ляп, до того ж не посоромилися приписати цей ляп своїм героям. Це характерно). До речі, я викладав авторам свою точку зору з цього приводу, але вони тільки знизили плечима і дещо ображено заявили, що я ставлюся до нарисів надто серйозно.
2. Згадане вже невігластво у питаннях магії як науки зле жартує з авторами упродовж усієї книги.
Так, наприклад, формулюючи дисертаційну тему М.Ф. Редькіна, вони припустилися чотирнадцяти (!) фактичних помилок. Солідний термін "гіперполе", що їм, вочевидь, дуже сподобався, вони вставляють у текст часто-густо недоречно. Їм, напевно, невтямки, що диван-транслятор є випромінювачем не М-поля, а мю-поля; що термін "жива вода" вийшов із ужитку ще в позаминулому столітті; що таємничого приладу, названого аквавітометром, і електронної машини із назвою "Алдан" у природі не існує; що завідувач обчислювальної лабораторії вкрай рідко займається перевіркою програм — для цього існують математики-програмісти, яких у нашій лабораторії двоє і котрих автори вперто називають дівчатами. Опис вправ із матеріалізації в першому розділі другої частини зроблено препаскудно: на совісті авторів залишаються дикі терміни "вектор-магістатум" і "заклинання Ауерса"; рівняння Стокса не має до матеріалізації жодного стосунку, а Сатурн в описуваний момент ніяк не міг знаходитися у сузір'ї Терезів. (Цей останній ляпсус тим більше непрощенний, що, наскільки я зрозумів, один з авторів є астрономомпрофесіоналом.) Список такого роду огріхів і безглуздостей можна було би продовжити, однак я не роблю цього, тому що автори навідріз відмовилися що-небудь виправляти. Викинути незрозумілу їм термінологію вони теж відмовилися: один заявив, що термінологія необхідна для антуражу, а другий — що вона створює колорит. Утім, я був змушений погодитися з їхнім міркуванням про те, що переважна більшість читачів навряд чи будуть спроможні відрізнити правильну термінологію від помилкової і що яка би термінологія не була б тут присутня, все одно жоден розумний читач їй не повірить.