Роман підвівся і почав ходити по лабораторії. Едик ліг щокою на стіл і заплющив очі.
— А як він тут з'явився? — запитав я.
— Так само, як учора, — сказав Роман. — З Янусової лабораторії.
— Ви це самі бачили?
— Угу.
— Я одного не розумію, — сказав я. — Він помирав чи не помирав?
— А ми звідки знаємо? — сказав Роман. — Я не ветеринар. А Вітько не орнітолог. І взагалі, це, може, не папуга.
— А що?
— А я звідки знаю?
— Це може бути складна наведена галюцинація, — сказав Едик, не розплющуючи очей.
— Ким наведена?
— Ось про це я зараз і думаю, — сказав Едик.
Я натиснув пальцем на око і подивився на папугу. Папуга роздвоївся.
— Він роздвоюється, — сказав я. — Це не галюцинація.
— Я сказав: складна галюцинація, — нагадав Едик.
Я натиснув на обидва ока. Я тимчасово осліп.
— Ось що, — сказав Корнєєв. — Я заявляю, що ми маємо справу з порушенням закону причин і наслідків. Тому вихід один — усе це галюцинація, а нам потрібно встати, вишикуватись і з піснями йти до психіатра. Шикуйсь!
— Не піду, — сказав Едик. — Я маю ще одну ідею.
— Яку?
— Не скажу.
— Чому?
— Поб'єте.
— Ми тебе і так поб'ємо.
— Бийте.
— Не маєш ти ніякої ідеї, — сказав Вітько. — Це все тобі здається. Гайда до психіатра.
Двері рипнули, і в лабораторію з коридору зайшов Янус Полуектович.
— Так, — сказав він. — Здрастуйте.
Ми встали. Він обійшов нас і по черзі потис кожному руку.
— Фотончик знову тут? — сказав він, побачивши папугу. — Він вам не заважає, Романе Петровичу?
— Заважає? — сказав Роман. — Мені? Чому він заважає? Він не заважає. Навпаки…
— Ну, все-таки кожен день… — почав Янус Полуектович і раптом осікся. — Про що це ми з вами вчора розмовляли? — запитав він, потираючи чоло.
— Вчора ви були в Москві, — сказав Роман з покірливістю в голосі.
— Ах… так-так. Ну добре. Фотончику! Ходи сюди!
Папуга, спурхнувши, сів Янусові на плече і сказав йому на вухо:
— Пр-росо, пр-росо! Цукор-рок!
Я і іус Полуектович ніжно заусміхався і пішов до своєї лабораторії. Ми отетеріло подивились одне на одного.
— Ходімо звідси, — сказав Роман.
— До психіатра! До психіатра! — зловісно бурмотів Корнєєв, поки ми йшли коридором до нього на диван. — До кратера Річі. Др-рамба! Цукор-рок!
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Фактів завжди достатньо — не вистачає фантазії.
Д. Блохінцєв
Вітько зіставив на підлогу контейнери з живою водою, ми повалилися на диван-транслятор і закурили. Через якийсь час Роман запитав:
— Вітько, а ти диван вимкнув?
— Так.
— Щось мені в голову нісенітниця якась лізе.
— Вимкнув і заблокував, — сказав Вітько.
— Ні, хлопці, — сказав Едик, — а чому всетаки не галюцинація?
— Хто каже, що не галюцинація? — запитав Вітько. — Я ж пропоную — до психіатра.
— Коли я зустрічався з Майкою, — сказав Едик, — я наводив такі галюцинації, що самому страшно ставало.
— Навіщо? — запитав Вітько.
Едик подумав.
— Не знаю, — сказав він. — Напевне, від захвату.
— Я питаю: навіщо комусь наводити на нас галюцинації? — запитав Вітько. — І потім, ми ж не Майка. Ми, дякувати Богу, магістри. Хто нас може подужати? Ну, Янус. Ну, Ківрін, Хунта. Можливо, ще Жіакомо.
— Ось Сашко у нас слабкуватий, — перепрошуючим тоном сказав Едик.
— Ну й що? — запитав я. — Мені, чи що, одному ввижається?
— Взагалі-то це можна було би перевірити, — замислено сказав Вітько. — Якщо Сашко… той… цей…
— Ну-ну, — сказав я. — Ви мені це припиніть. Інших способів немає, чи що? Натисніть на око. Або дайте диктофон сторонній людині. Нехай прослухає і скаже, є там запис, чи немає.
Магістри жалісливо усміхнулись.
— Гарний ти програміст, Сашко, — сказав Едик.
— Салака, — сказав Корнєєв. — Личинка.
— Так, Сашенько, — зітхнув Роман. — Ти навіть уявити собі не можеш, я бачу, що таке справжня, вичерпна, ретельно наведена галюцинація.
На обличчях магістрів з'явився мрійливий вираз — вочевидь, їх осяйнули солодкі спогади.
Я дивився на них із заздрістю. Вони усміхались. Вони мружились. Вони підморгували комусь. Потім Едик раптом сказав:
— Цілу зиму в неї цвіли орхідеї. У них був найкращий аромат, який я тільки міг вигадати…
Вітько очуняв.
— Берклеанці, — сказав він. — Соліпсисти невмивані. "Яке страшне моє уявлення!"
— Так, — сказав Роман. — Галюцинації — це не предмет для обговорення. Надто простодушно. Ми не діти та не бабці. Не хочу бути агностиком. Яка там у тебе була ідея, Клику?
— У мене?.. Ах так, була. Теж, загалом, примітив. Матрикати.
— Гм, — сказав Роман із сумнівом.
— А як це? — запитав я.
Едик неохоче пояснив, що крім відомих мені дублів існують ще матрикати — точні, абсолютні копії предметів чи істот. На відміну від дублів матрикат співпадає з оригіналом з точністю до атомної структури. Розрізнити їх звичайними методами неможливо. Потрібні спеціальні установки, і взагалі це дуже складна і трудомістка робота. Свого часу Бальзамо отримав магістраакадеміка за доведення матрикатної природи Філіпа Бурбона, відомого в народі під прізвиськом "Залізна Маска". Цей матрикат Людовика Чотирнадцятого був створений у таємних лабораторіях єзуїтів із метою захопити французький престол. У наш час матрикати виготовляють методом біостереографії а-ля Рішар Сегюр.
Я не знав тоді, хто такий Рішар Сегюр, але я відразу сказав, що ідею про матрикати може пояснити тільки надзвичайна схожість папуг. І все. Наприклад, так і залишається незбагненним факт зникнення учорашнього дохлого папуги.
— Так, це правда, — сказав Едик. — Я й не наполягаю. Тим паче, що Янус не має ніякого стосунку до біостереографії.
— Отож, — сказав я сміливіше. — Тоді вже краще припустити подорож до описуваного майбутнього. Знаєте? Як Луї Сідловий.
— Ну? — сказав Корнєєв без особливого зацікавлення.
— Просто Янус літає в який-небудь фантастичний роман, забирає звідти папугу і привозить сюди. Папуга здихає, він знову летить на ту ж саму сторінку і знову… Тоді зрозуміло, чому папуги схожі. Це один і той самий папуга, і зрозуміло, чому в нього такий науково-фантастичний лексикон. І взагалі, — продовжував я, відчуваючи, що все виходить не так уже й примітивно, — можна навіть спробувати пояснити, чому Янус весь час ставить запитання: він щоразу боїться, що повернувся не у потрібний день… По-моєму, я все чудово пояснив, та?