— Нічого, це не товариші, — заспокоїв я його.
— Ну громадяни…
— І не громадяни.
Бухгалтер геть побілів і, схилившись до мене, промовив переривчастим шепотом:
— Отож-бо я дивлюся — не моргають вони… А ось цей у синьому — він, по-моєму, і не дихає…
Я вже відпустив половину черги, коли зателефонував Роман.
— Сашко?
— Так.
— А папуги немає.
— Як так немає?
— А ось так.
— Прибиральниця викинула?
— Питав. Не тільки не викидала, а й не бачила.
— Може, домовики бешкетують?
— У лабораторії директора? Навряд.
— М…М…М… — сказав я. — А може, сам Янус?
— Янус ще не приходив. І взагалі, здається, не повернувся з Москви.
— То як же це все розуміти? — запитав я.
— Не знаю. Подивимося.
Ми помовчали.
— Ти мене покличеш? — запитав я. — Якщо щось цікаве…
— Ну звичайно. Обов'язково. Бувай, друже.
Я примусив себе не думати про цього папугу, до якого мені, врешті-решт, було байдуже. Я відпустив усіх дублів, перевірив усі програми та зайнявся мерзотною задачкою, яка вже давно висіла на мені. Цю мерзенну задачу дали мені абсолютники. Спершу я їм сказав, що вона не має ані сенсу, ані розв'язку, як і більшість їхніх задач. Але потім порадився з Хунтою, котрий у таких речах розбирався дуже тонко, і він мені дав кілька обнадійливих порад. Я багато разів повертався до цієї задачі та знову її відкладав, а от сьогодні добив-таки. Вийшло дуже тонко. Саме коли я скінчив і блаженно відкинувся на спинку стільця, оглядаючи рішення здалеку, прийшов темний від злості Хунта. Дивлячись мені в ноги, голосом сухим і неприємним він поцікавився, відколи це я перестав розбирати його почерк. Це надзвичайно нагадує йому саботаж, повідомив він, у Мадриді в 1936 році за такі вчинки він наказував ставити до стінки.
Я розчуленно дивився на нього.
— Крістобалю Хозевич, — сказав я. — Я її все-таки розв'язав. Ви мали рацію. Простір заклинань справді можна згорнути по всіх чотирьох змінних.
Він підняв, нарешті, очі та подивився на мене. Напевне, я мав дуже щасливий вигляд, бо він пом'якшав і пробурчав:
— Дозвольте подивитись.
Я віддав йому аркушики, він сів поряд зі мною, і ми разом розібрали задачу від початку й до кінця і з насолодою просмакували два найтонших перетворення, одне з яких підказав мені він, а друге знайшов я сам.
— У нас із вами непогані голови, Алехандро, — сказав нарешті Хунта. — В нас є артистичність мислення. Як ви вважаєте?
— По-моєму, ми молодці, — сказав я щиро.
— Я теж так думаю, — сказав він. — Це ми опублікуємо. Це нікому не соромно опублікувати. Це не калоші-автостопи і не брюки-невидимки.
Настрій у нас усіх став пречудовий, ми почали розбирати нову задачу Хунти, і дуже скоро він сказав, що й раніше інколи вважав себе побрекіто, а в тому, що я у математиці невіглас, переконався при першій же зустрічі. Я з ним палко погодився і висловив припущення, що йому, мабуть, час уже на пенсію, а мене треба втришия гнати з інституту валити ліс, бо ні на що інше я не придатний. Він заперечив мені. Він сказав, що ні про яку пенсію не може бути й мови, що його слід пустити на добрива, а мене на кілометр не підпускати до лісорозробок, де певний інтелектуальний рівень усе-таки необхідний, а призначити мене треба учнем молодшого черпальника в асенізаційному обозі при холерних бараках. Ми сиділи, підперши голови, і займалися самознищенням, коли до залу заглянув Федір Симеонович. Наскільки я зрозумів, йому кортіло дізнатися мою думку про складену ним програму.
— Програма! — жовчно усміхнувшись, промовив Хунта. — Я не бачив твоєї програми, Теодоре, але я впевнений, що вона геніальна порівняно з цим… — Він з огидою подав двома пальцями Федору Симеоновичу аркушик зі своєю задачею. — Помилуйся, ось зразок убогості та ницості.
— Г-голубчики, — сказав Федор Симеонович збентежено, розібравшись у почерках. — Це ж п-проблема Бен Б-бецалеля. К-каліостро ж довів, що вона н-не має р-розв'язку.
— Ми самі знаємо, що вона не має розв'язку, — сказав Хунта, відразу ж наїжачившись. — Ми хочемо знати, як її розв'язувати.
— Як-кось ти дивно міркуєш, К-кристо… Як же шукати розв'язок, к-коли його немає? Б-безглуздя якесь…
— Даруй, Теодоре, але це ти дуже дивно міркуєш. Безглуздя — шукати розв'язок, якщо він і так є. Йдеться про те, що робити із задачею, яка розв'язку не має. Це глибоко принципове питання, яке, як я бачу, тобі, прикладникові, на жаль, не доступне. По-моєму, я даремно почав із тобою розмову на цю тему.
Тон Крістобаля Хозевича був надзвичайно образливий, і Федір Симеонович розсердився.
— Ось щ-що, г-голубчику, — сказав він. — Я н-не можу дискутувати з т-тобою таким тоном п-при юнакові. Т-ти мене дивуєш. Це н-неп-педагогічно. Якщо тобі завгодно п-продовжувати, прошу вийти зі мною у к-коридор.
— Прошу, — відповідав Хунта, розпрямляючись, як пружина, і рвучко хапаючи біля стегна неіснуючий ефес.
Вони церемонно вийшли, гордо задерши голови і не дивлячись один на одного. Дівчата захихотіли. Я теж не дуже злякався. Я сів, обхопивши руками голову, над залишеним аркушиком, і якийсь час краєм вуха слухав, як у коридорі могутньо рокоче бас Федора Симеоновича, через який прорізуються сухі гнівні вигуки Крістобаля Хозевича. Потім Федір Симеонович ревнув: "Прошу пройти до мого кабінету!" — "Прошу!" — проскреготів Хунта. Вони були вже на "ви". І голоси віддалилися. "Дуель! Дуель!" — защебетали дівчата. Про Хунту ходила хвацька слава бретера і задираки. Подейкували, що він приводить супротивника до своєї лабораторії, пропонує на вибір рапіри, шпаги чи алебарди, а потім починає а-ляЖан Маре стрибати по столах і перекидати шафи. Але за Федора Симеоновича можна було не хвилюватися. Було зрозуміло, що в кабінеті вони упродовж півгодини похмуро мовчатимуть через стіл, потім Федір Симеонович тяжко зітхне, відкриє погрібець і наповнить дві чарки еліксиром Блаженства. Хунта поворушить ніздрями, закрутить вус і вип'є. Федір Симеонович відразу наповнить чарки знову і гукне в лабораторію: "Свіжих огірочків!"
У цей час зателефонував Роман і дивним голосом сказав, щоб я негайно піднявся до нього. Я побіг нагору.
У лабораторії були Роман, Вітько і Едик. Крім того, в лабораторії був зелений папуга. Живий. Він сидів, як і вчора, на коромислі терезів, розглядав усіх по черзі то одним, то другим оком, длубався дзьобом у пір'ї і почувався, вочевидь, пречудово. Вчені, на відміну від нього, виглядали кепсько. Роман, понурившись, стояв над папугою і час від часу гірко зітхав. Блідий Едик обережно масажував собі скроні з болісним виразом обличчя, немов його мучила мігрень. А Вітько, верхи на стільці, розгойдувався, як хлопчик, що грається в коника, і нерозбірливо бурмотів, гарячково вилупивши очі.