— Без білка жити можна, — розмірковував я, — а от як він живе без тельбухів?
— А ось товариш Амперян каже, що без білка жити не можна, — сказав Вітька, змушуючи хвилю тютюнового диму згортатися у смерч і ходити по кімнаті, огинаючи предмети.
— Я. кажу, що життя — це білок, — заперечив Едик.
— Не бачу різниці, — сказав Вітько. — Ти кажеш, що якщо немає білка, то немає і життя.
— Так.
— Ну, а це що? — запитав Вітько. Він ледь змахнув рукою.
На столі поряд із ванною з'явилася огидна істота, схожа на їжака і на павука одночасно. Едик звівся і глянув на стіл.
— Ах, — сказав він і знову ліг. — Це не життя. Це нежить. Хіба Кощей Безсмертний — це небілкова істота?
— А що тобі треба? — запитав Корнєєв. — Рухається? Рухається. Харчується? Харчується. І розмножуватись може. Хочеш, він зараз розмножиться?
Едик удруге припіднявся і поглянув на стіл. Іжак-павук незграбно тупцяв на місці. Здавалося, що йому хочеться йти на всі чотири боки одночасно.
— Нежить не є життя, — сказав Едик. — Нежить існує лише остільки, оскільки існує розумне життя. Можна навіть сказати точніше: оскільки існують маги. Нежиті є відходами діяльності магів.
— Добре, — погодився Вітько.
Іжак-павук зник. Замість нього на столі з'явився маленький Вітько Корнєєв, точнісінька копія справжнього, та завбільшки з руку. Він ляснув маленькими пальчиками і створив мікродубля ще меншого розміру. Той теж ляснув пальцями. З'явився дубль завбільшки з авторучку. Потім — завбільшки з сірникову коробку. Потім — з наперсток.
— Досить? — запитав Вітько. — Кожен із них маг. У жодному немає ані молекули білка.
— Невдалий приклад, — сказав Едик із жалем. — По-перше, вони нічим принципово не відрізняються від верстата з програмним керуванням. По-друге, вони є не продуктом розвитку, а продуктом твоєї білкової майстерності. Навряд чи варто сперечатися, чи здатна еволюція створити верстати з програмним керуванням, які розмножуватимуться самі.
— Багато ти знаєш про еволюцію, — відрізав грубуватий Корнєєв. — Теж мені Дарвін! Яка різниця, хімічний процес чи свідома діяльність. У тебе теж не всі предки білкові. Пра-прапраматір твоя була, готовий визнати, достатньо складною, але зовсім не білковою молекулою.
І можливо, наша так звана свідома діяльність теж є певним різновидом еволюції. Звідки ми знаємо, що мета природи — створити товариша Амперяна? Може, мета природи — це створення нежиті руками товариша Амперяна. Може…
— Зрозуміло, зрозуміло. Спочатку протовірус, потім білок, потім товариш Амперян, а потім уся планета заселяється нежиттю.
— Точно, — сказав Вітько.
— А ми всі за непотрібністю вимерли.
— А чому б і ні? — запитав Вітько.
— У мене є один знайомий, — сказав Едик. — Він стверджує, ніби людина — це тільки проміжна ланка, необхідна природі для створення вінця творіння: чарки коньяку зі скибочкою лимона.
— А чому б, врешті-решт, і ні?
— А тому, що мені не хочеться, — сказав Едик. — У природи свої цілі, а в мене свої.
— Антропоцентрист, — мовив Вітько з огидою.
— Так, — гордо сказав Едик.
— З антропоцентристами дискутувати не бажаю, — відрізав грубий Корнєєв.
— Тоді давай розповідати анекдоти, — спокійно запропонував Едик і запхав у рот ще одного льодяника.
Вітькові дублі на столі продовжували працювати. Найменший був уже заввишки з мураху. Поки я слухав суперечку антропоцентриста з космоцентристом, мені спала на думку одна ідея.
— Хлопці, — сказав я зі штучним пожвавленням. — Чого ж це ви не пішли на полігон?
— А навіщо? — запитав Едик.
— Ну, все-таки цікаво…
— Я ніколи не ходжу в цирк, — сказав Едик. — Крім того: убі ніл валес, ібі ніл веліс1.
— Це ти про себе? — запитав Вітько.
— Ні. Це я про Вибігаллу.
— Хлопці, — сказав я, — я страшенно люблю цирк. Чи вам не однаково, де розповідати анекдоти?
— Тобто? — поцікавився Вітько.
— Почергуйте за мене, а я збігаю на полігон.
— А що треба робити?
— Знеструмлювати, гасити пожежі та всім нагадувати про трудове законодавство.
— Холодно, — нагадав Вітько. — Мороз. Вибігалло.
— Дуже хочеться, — сказав я. — Надто це все таємничо.
— Відпустимо дитину? — запитав Вітько в Едика.
Едик кивнув.
— Ідіть, Привалов, — сказав Вітько. — Це вам буде коштувати чотири години машинного часу.
— Дві, — сказав я швидко. Я чекав чогось схожого.
— П'ять, — нахабно торгувався Вітько.
— Ну три, — запропонував я. — Я й так весь час на тебе працюю.
1 Де ти ні на що не здатний, там ти не повинен нічого хотіти (лат.).
— Шість, — холоднокровно відрізав Вітько.
— Вітю, — сказав Едик, — у тебе на вухах відросте шерсть.
— Руда, — додав я зловтішно. — Може, навіть із прозеленню.
— Гаразд, — погодився Вітько, — йди задарма. Дві години мене влаштують.
Ми разом пройшли у приймальню. Дорогою магістри завели незрозумілу суперечку про якусь циклотацію, і мені довелось їх перервати, щоб вони трансгресували мене на полігон. Я їм уже набрид, і, поспішаючи мене позбутися, вони провели трансгресію з такою енергією, що я не встиг одягнутися і влетів у натовп глядачів спиною уперед.
На полігоні вже все було готове. Публіка ховалася за бронещити. Вибігалло стирчав зі свіжовиритої траншеї і жваво дивився у велику стереотрубу. Федір Симеонович і Крістобаль Хунта із сорокакратними біноктарами в руках тихо перемовлялися латиною. Я і іус Полуектович у великій шубі байдужно стояв осторонь і копирсав тростиною сніг. Б. Питомник сидів навпочіпки біля траншеї з розкритою книжечкою і авторучкою напоготові. А Г. Проникливий, увішаний фотота кіноапаратами, тер замерзлі щоки, кректав і постукував ногою об ногу за його спиною.
Небо було ясне, повний місяць опускався до заходу. Мутні стріли полярного сяйва з'являлись, тремтячи, серед зірок і щезали знову. Блищав сніг на рівнині, і великий округлий циліндр автоклава чітко виднівся за сотню метрів від нас.
Вибігалло відірвався від стереотруби, прокашлявся і сказав:
— Товариші! То-ва-ри-ші! Що ми спостерігаємо в цю стереотрубу? В цю стереотрубу, товариші, ми, охоплені складними почуттями, завмираючи від очікування, спостерігаємо, як захисний ковпак починає автоматично відгвинчуватися… Пишіть, пишіть, — сказав він Б. Питомнику. — І точніше пишіть… Автоматично, значиться, відгвинчуватися. Через кілька хвилин серед нас з'явиться ідеальна людина — шевальє, значиться, сан пьор е сан репрош…[15] Ми матимемо тут наш зразок, наш символ, нашу крилату мрію! І ми, товариші, повинні зустріти цього велета потреб і здібностей відповідним чином, без дискусій, дрібних суперечок та інших випадів. Щоб наш дорогий велет побачив нас такими, які ми є насправді в єдиній шерезі, у згуртованих лавах. Сховаймо ж, товариші, наші родимі плями, у кого вони ще поки є, і простягнемо руку своїй мрії!