Дід Яків приніс пучок засвічених свічок та в’язочку квітчастих хусточок. Він обгортав кожну свічку хусточкою й подавав о. Артемієві. О. Артемій передавав їх майстрам. Майстри стали з свічками півкругом коло стола. На білому столі заграв жовтий світ од свічок, наче ввечері. Почалося посвячіння. До дяка пристали співать вчитель та обидва Марченки, котрі співали на криласі. Хор заспівав тихо, так тихо, що через спів було чуть, як на колесах дзюрчала та булькотіла вода.
— Одже ж я рада, що поїхала в млин. Яка картина! — тихо обізвалась Ватя до Леоніда Семеновича.
— А справді картина тут вийшла оригінальна і не без естетики. Мені здається, що це ми зайшли в якісь давні римські катакомби й несподівано натрапили на якусь дуже давню службу божу, — обізвався Леонід Семенович.
— А мені здається, що я в якійсь оригінальній опері чи балеті. Так і жду, що оті діти на хорах — то якийсь оригінальний хор, котрий заспіває, от-от десь заграє отам за колесами або за ківшами потайний оркестр… — шепотіла Ватя.
— А якби то заспівали в опері оті майстри, що стоять окроми, кругом стола з свічками, або отой старий високий майстер, що стоїть спереду… неначе якийсь іспанський тореадор?.. От зарів би басом, незгірше справжнього тореадора! — шепотів Леонід Семенович.
Ватя зирнула на старого майстра й трохи не зареготалась на ввесь млин. Вона мусила затулить долонею рота, щоб не приснуть од сміху.
— Ну, цей тореадор вже надто старий для своєї ролі. Наш дяк більше б годився для тієї ролі тореадора, — говорила Ватя.
— О, цей утнув би до гапликів! нема що й казати, — промовив Леонід Семенович.
— Але що там не говоріть, а це картина дуже гарна. Я розумію її естетичність і дуже рада, що приїхала до цього млина, — говорила Ватя.
— Який оригінальний світ переливається скрізь! — додав Леонід Семенович.
А світ і справді переливався по млині дуже ефектний. Через одчинені двері лився знадвірний ясний, гарячий, соняшний світ, розходився по млині, ширшав, падав по купі молодиць коло порога й неначе тонув десь в купі плечей та голов, квітчастих хусток на головах та білих сорочок. Ясний одлиск сковзався по лицях, по щоках молодиць, по чорнявих загорілих дідах та чоловіках, на котрих збоку сягав блідий одлиск од маленького віконця. А там далі в темних закутках блищали по стінах свічечки; діти на мішках мріли в сутінку, неначе намальовані на темному фоні картини в непорушній, неначе застиглій позі. Рядок дітей мрів вгорі коло ківшів, освічений знизу тихим синюватим одлиском. Золотий хрест на ризах на плечах горів і блищав так яро, неначе серед темряви на його впав промінь сонця.
Недовга церемонія скінчилася швидко. О. Артемій взяв хрест та кропило й покропив ним млин на чотири кутки. Люде заворушились і сунулись цілувать хрест.
— Вода полилась через греблю! — хтось загомонів з дверей.
— Вода пішла через греблю! Пускайте мерщій млин! — пішло по млині.
— Батюшко, кропіть мерщій лотоки та колеса! — заговорив дід Яків.
О. Артемій вхопив хрест та кропило й швиденько вийшов з млина. Дід Яків вхопив за вушка кропильницю й насилу наздогнав батюшку. Усі рушили з млина, діти неначе посипались з гори од ківшів по сходах. В млині піднявся гомін. Вода й справді вже затопила половину греблі, поняла зелену смугу дерну і просисалась в глиняну смугу. Саме серед греблі вода полилась через край, впала на плисковатий камінь нижче греблі й бризкала фонтаном навкруги каміння.
— Вода вже заливає Мартенків огород; от-от дійде до грядок картоплі! — крикнув один чоловік.
І справді, з Росі вода вже полилася в течію, коло котрої варили обід. Ще година, і горшки стояли б у воді, а печене порося та кури попливли б за водою. Поза вербами в городах вже лисніло тихе ясне плесо, в котрому одбивалося зелене гілля. За Россю залиті рядки ліз ледве виглядали з води.
О. Артемій покропив лотоки та колеса. Заставки підняли. Вода шубовснула на колеса. Колеса закрутились. Млин загуркотів.
— От і оркестр до опери! — сказав Леонід Семенович до Ваті.
Зайві люде розійшлися; прохані на обід увійшли в млин. Майстри поставили на углах довгого стола товсті окоренки і на їх поклали дошки. Дід Яків попросив гостей сідати за столи на кладках. О. Артемій та пани сіли з одного краю стола; майстри та гості з селян посідали з другого краю. Ватя сіла попліч з писаршею, а коло Ваті примостився Леонід Семенович. Поруч з ним сів майстер. О. Артемій посадовив діда Якова та голову поруч з собою. Інші спільники не сідали за стіл і порядкували, ходячи кругом стола. Молодиці почали ставить тарілки, поклали ножі й виделки. Кругом стола на краях поклали довгі рушники для втирання губів та рук. Дід Яків накраяв скибок хліба цілу гору, а Марченки та молодиці розносили й розкладали кругом стола. Поставилипляшки з горілкою, з наливкою та з пивом.
Лесько налив чарку, взяв у руки й почав приказувать:
— Дай же боже, щоб мливо пішло нам на руку, а нам і вам, майстри, пошли, боже, щастя та здоров'я! А вам, батюшко, спасибі, що посвятили млина й не поцурались нашого хліба-солі.
Лесько випив і почастував батюшку. Батюшка встав, промовив маленьку промову й поздоровив хазяїнів з новим млином. Чарка пішла навкруги. Сусана Уласівна мусила випить півчарки, щоб хазяїни не зобідились. Подаючи чарку Ваті, Лесько засміявся.
— Мене обминайте, — сказала Ватя, — нехай за мене вип'є панич: панни не п'ють горілки; не так, як дівчата.
— А може, хоч трошечки пригубите: тут же все свої люде, чужих нема. Випийте хоч півчарочки! — прохав Лесько.
— Ще вп’юся та й буду п'яна. Ні, нехай вже вип'є за мене панич, — одмагалась Ватя.
— Як панич, то й панич! Я до того торгу й пішки, — сказав Леонід Семенович і, взявши чарку з Ватиних рук, випив до дна, ще й махнув чаркою вгору. Краплі впали на стіл.
— Це щоб на сльози не зоставалось! — сказав Леонід Семенович.
— Це добрий знак. Нащо ті сльози здалися людям, — обізвався дід Яків.
Усі сиділи мовчки. Майстри й рота не роздявили. Розмовляли тільки о. Артемій та Лесько. Подали на закуску варену рибу, а після риби — борщ. Чарка знов пішла кругом стола. Усі повеселішали, стали сміливіші й розговорились. Майстри й селяни перестали церемониться й почали і собі розмовляти стиха. Усі говорили, щось розказували, і один одного не слухав, а провадив своє. Матушка тільки куштувала кожної страви й не їла. Ватя почувала, що в неї на радощах пропав апетит. Леонід Семенович був голодний і без церемонії уплітав борщ, аж за вухами лящало. Як подали печене порося, він навіть закотив рукави по-простацькій.