Глава VI
Вони поїхали з гірського хутора наприкінці березня. Був неймовірно погожий день. Старий Напащук з Напа-щучкою і Ксенею одвезли їх підводою до Ворохти. Попрощалися, так і не взявши грошей з постояльців. Одначе Марта силоміць подарувала Ксені годинника (вона не хотіла вертатися згадками сюди, до гір, які дали їй стільки щастя, що воно стало видаватися майже дарунком, як гарні дні і вода з криниці).
Квитки взяли до Ходорова. Якби перепустки через Штефанівку на Буковині, що тепер належала Румунії, їх подорож до Заліщиків тривала б не більше шести годин, а звідти цілком близько до Козаччини. Але про перепустки вони й думати не сміли, тому довелося колувати через усю Галичину.
Поїзд гірськими звивинами моторно котився в доли. Юліан докінчував редагувати брошуру для "Комуністичної бібліотеки". Марта устромила очі в газету (їх Юліан купив у Ворохті цілий пакет, навіть згорнув пожовклі з поштового прилавка). Читала про наступні вибори, а думала про те, щоб Бог дав найглухішу ніч, громовицю, якесь таке паскудство, яке б засліпило прикордонникам очі і накинуло нехіть до пильності. Він утікає, думала вона. Ні, не втікає. Йому треба там побувати. Він повернеться з чіткішим світоглядом і більшою цілеспрямованістю. Він там перебуде якийсь час, і це краще, ніж знову одсиджувати в каталажці. Тут для профілактики його неодмінно заграбастають. Так, сказала вона собі, згадуючи, що Юліан таки не знайшов відповіді гуцулові, який тридцять літ кандіє взаперті. Так, Юліанові треба там побувати. Якби інакше все склалося, я теж подалася б за ним, хоч на це мені було б нелегко зважитися. Так, я не здужаю прийняти контрасти. Я консервативна галичанка. Побачивши, що на тому боці люди живуть по-божому, я або сконала б від жалю, або, як неосудна, добивалася б до самих верхів і волала б: "Чого чекаєте? Адже там, у нас..." Так, мені не можна відриватися від цієї біди. Тут я дома, по-домашньому мені легше багато чого стерпіти і перетерпіти, легше думати, простіше дивитися.
Юліан викинув за вікно почерканий (крамольний!) аркуш і заходився писати заново. Вітер прожогом підхопив папір, ніби квапився комусь його передати. Кому? Мені уявилося, як, ковзнувши очима по рядках, аркуш, мов повістку смерті, шпурляє геть полохливий прохожий. Агент дефензиви в цій же ситуації каменіє і хижакувато озирається на всі боки, готовий доповісти на самого себе.
Поїзд туркотить в діл. Здалека обгинає дубовий праліс, над яким пливуть зграї чорних лелек. Юліан розповідав Марті, що це єдине місце, де гніздяться чорні лелеки. Йому не до цього, і вона не одриває його від діла. Аби лиш не забути тисову гілку з Войтула, думає вона. Гілка в Юліановій валізі. Він хоче загорнути валізу в церату, матиме опору, пливучи Дністром, і рукописи, документи не замочить. Гілку я заберу, це моя пам'ятка...
Поїзд котиться в діл.
Газета закликає осадників на східних кресах до витримки на виборах. Не піддаватися на провокації "недружніх елементів!..". Газета нападає на Мечислава Біоровського33, навіть цитує його крамольні висловлювання в "Oblicze dnia": "Ми спостерігаємо асиміляцію і звірячу експлуатацію підкорених народів. Чи ці факти у кожного чесного поляка, що добре пам'ятає історію поділу і захвату власної країни, можуть пробуджувати інші почуття, крім живої симпатії і солідарності з усіма скривдженими і гнобленими?" Цитата видрукувана щонайдрібнішим шрифтом, та завдяки цьому і впадає у вічі. Хто асимілює? Що ви базікаєте, пане Бібровський? Газета розпинається, тлумачачи, що це бридкі вигадки і оббріхування держави.
Рядки Владислава Бронєвського34 у чорній рамці.
Та sama krzywda, ta sama
Idzie krzykiem na wsie i miasta35.
Марта осміхається. Це оформлення не випадкове. Далі — найчорніша лайка, але завдяки виділенню на сторінці газети перегукуються грімкі гасла. Якийсь час їй приємно, потому думає: "І цей спосіб розшифрують. І за це хтось піде на каторгу. І... однаково це слова..."
Розгорнула пожовклу, витерту газету, яку Юліан узяв із прилавка. Нею виявилася "Nowa киїшга". Ні, подумала Марта. Світ рухається. "Хто не розчарований у сьогоденній Польщі? — запитував анонімний автор. — Усі — від крайньо правих аж до тих, хто у нас зветься сеймовою лівицею', — стверджують, що' відроджена" Польща не виправдала сподівань".
І знову якусь секунду Марті було втішно, і відтак охопило роздратування упоміж з липкою незбагненною втомою. Відклавши газети, вона випросталась на дивані і вирішила заснути.
їй приснилося, що вона... заснула, у вагоні зчинився гармидер, одначе вона не змогла прокинутися, а коли розплющила очі — Юліана на місці не було, гармидер одсунувся в сусідній вагон, і Юліана вивели, не зупиняючи поїзд, вивели на тракт, уздовж якого бігла залізнична колія, і погнали, штовхаючи карабінами, в темний праліс, над котрим кружляли чорні лелеки. Вона вві сні погамувала ридання і трималася цілком мужньо. Навіть подумала: "Терпи, молодице. Вони не дочекаються бачити твої сльози". Вві сні спіймала себе на тому, що таке вже з нею було, і подумала: "Хіба я винна, що все повторюється?" її розбудив Юліан.
— Що з тобою, серденько? — мовив він з тривогою в голосі. — Дивися, як ти собі губи понатискала. — Він вийняв з її сумочки і подав дзеркальце. Його очі були наповнені болючим смутком. Він сказав після паузи: — Зі мною бувало в тюрмі... Я навчився вві сні командувати собі: "Прокинься!", і все одразу займало законне місце.
Вона закивала головою, мовби кажучи: "Так, я постараюся, будь певний..." І винувата усмішка, і мимовільний рух руки до зачіски... Вона не завважила, що Юліан побачив плями на її чолі.
Поїзд прогуркотів через місток і якийсь час ішов уздовж річки. Гори скидали в діл жовтувату спінену лаву. Подекуди вона зализувала обнесені воринням городи, де-не-де виривалася з річища, текла між поодинокі осідки і верталася назад сита, чорна, несучи віхті потемнілого сіна, гілляки, собачі буди, штахети. Далина вочевидь розширювалась. У поблискуючих калюжах купалися вже зелені, вбрані в листячко, кущі верболозу. Юліан задумливо дивився у вікно.