Книжна істота, я ніколи не мріяла про надприродні здібності. Були химерні дитячі сни, коли і казкові дні, і похмурі години перед грозою напливали звідкілясь зрап-та, та я залишалася спостерігачем, ні в чому не беручи участі. Мабуть, я щось втратила. Розповіді про дива мене абсолютно не займали. Навіть тітчині оповіденьки про богоявления і чудесні зцілення я сприймала як щось властиве тітчиній вдачі, не більше. Очевидно, Всевишній Творець вирішив, що мені вистачить байок у найсправжні-сінькому житті.
— Вже вертається та дівчина, що прийшла з вами.
Я бачу трохи змінену ходу, змінені Ксенині очі, усмішку і поставу голови. Ворожка, випровадивши її за двері, розтанула в темних челюстях сіней. Ксеня простує до нас на пригірок, і дівчинка каже:
— Ви не йдете до ворожки? Якщо не маєте чим заплатити, то не треба, вона й безплатно приймає.
— Бувай, маленька Ксеню, — кажу. — Швидкого тобі літа. А до ворожки я поверну іншим разом.
— Все мені вгадала, — шепоче велика Ксеня, чогось позапихавши руки за поли кожушка, мовби зогріваючи похололе серце. — Все-все. Цієї весни я вийду заміж. І не за вдівця, не за бахура, а за статечного парубка з долу. Каже — він майстровий чоловік, багато буде заробляти і в нас буде... — Ксеня, захлинаючись, регоче, — аж восьмеро дітей.
До самого лісу я слухаю, що чекає молоду гуцулку, та, лиш заходимо на просіку, Ксеня на хвильку змовкає і якось турботливо лебедить:
— А про вас... Про вас сказала, що навіть якби ви під милий Біг просили — не ворожила б вам. Я допитувалася чому, та вона стиснула губи... Я зле роблю, що кажу вам про це? Дурна Орефа... її справжнє ім'я — Орефа...
— Шкода. Не потанцюю на твоєму весіллі.
— Ви таки поїдете?
"Так, — мовлю я подумки. — І хто зна..."
Землі ще цупко тримається мороз. Але сонце ходить по небу з насмішкуватою звагою, мов лиш чекає призначеної години. Коли в горах закапає зі стріх, доли встигнуть очиститися від снігу, ми поїдемо. Та дерева в пониззі будуть ще голі. І нагі будуть думки.
Юліан дописує книжку. До тамтого берега він пристане з доброю приношею. А "Комуністичній бібліотеці"28 я вручу кілька його брошур про імперсоціалізм. Я несамохіть прочитала зо три абзаци. Імперсоціалізм — це щось того швабського крикливого ґатунку, що волає: "Геть з плечей голови, котрі мислять життя інакше!" Юліан — це Юліан.
Розлука у моїх гадках бродить у теперішньому часі. Боже!..
— Пані Марто, а це не ваш чоловік?
Юліан. Що трапилося? Побачивши нас, не зупиняється.
— Зажди, Ксеню.
Ні, погоні немає.. Мене охоплює якась дика радість. "Погоні немає". Тепер я остаточно збагнула, що вже до смерті бачитиму довкола Юліана якісь тюремні сутінки. Він іде трохи боком, неначе пробирається крізь натовп чи між близько наставленими мурами, руки опущені вздовж тіла, мовби приковані до ніг. Він ходить з закиненою головою, ніби несе в уяві сліпучий квадратик в'язничного віконця. Що це за усмішка? Я її не розумію. Це якась зла, іронічна гримаса. А очі? Здається, цей млявий, надокучливо врівноважений здоровань раптом підписав тисячу смертних вироків... І я його до безтями кохаю. Може, стократ сильніш кохаю, що пам'ятаю його іншим.
Узявши нас із Ксенею попідруч, Юліан повертає назад.
— Я поспішав, щоб застати вас у ворожки.
— Щоб наступити долі на п'яту, Юліане?
— Ні. Розболілися зуби. Господарі мене запевнили, що Орефа вміє гамувати біль.
— То чого вертаєшся? Ходімо.
— Перетерплю. Я проковтнув шматок бджолиного клею, здається, попускає.
— Сердешний. У цих краях і дантиста, мабуть, нема.
— Звичайно. Тут хворого зуба висмикують кліщами, одначе це велика рідкість, гуцули народжуються в міцними зубами. Тьху. Аж дурійка бралася. Хоч добровільно просися в Бригідки. Там все-таки утримують стоматолога.
— Ні, Юліане. Звернися до Орефи. Ідемо. Ти з нами, Ксеню?
— Я можу піти.
— Мабуть, не треба, Ксеню. Я дорогу не забула. Ходімо, Юліане. Згадай, що попереду ніч, а зуби якраз вночі не дають спокою.
Я завважила у його очах пекучу волячу втому. "Незабаром він видихається, — подумала я, — і повністю належатиме мені. Я, безперечно, жорстока егоїстка".
— Надибало тебе зненацька...
— Як камінь з чистого неба. Напився води, злегка шпигнуло, а через кілька хвилин стала розколюватися голова, забилося серце. Старість наближається.
— Може, Орефа тобі справді зарадить. Потерпи, рідненький.
Він гірко осміхається.
— Пожалій, Мартусю, пожалій. Я почуваю себе нещасним. У ці секунди я дописував би одну дивовижну річицю. Сказати? Я почав укладати звернення до галичан з точки зору світових проблем. Видно, нас таки забув Бог, коли й недугами перешкоджає.
— А я зміркувала, що ти вже не покинеш мене.
— Так?! — він промовив це слово мимоволі, про щось думаючи. — Якщо під феєрверки конституційних свят, президентських іменин, циганських видовищ знищать мою батьківщину, а я побиватимусь світовими проблемами, то невже мене треба мати за переконаного інтернаціоналіста? Чого ти смієшся? Он що! Ти хочеш мене роздратувати, щоб я забув про біль.
— Ні, Юліаночку. Я того сміюся, що ти сердитий, як покинений стадом слоник.
— Ти мене й далі дратуватимеш?
— Ні. Вже ні. Говори, Цезарю. Ти запорпався у папери, і я тебе давно не чула. Отже, під феєрверки конституційних свят...
— Як у катівнях під тріскіт оркестрів...
— Так, Юліаночку...
— Під пропагандистський шумок з нагоди роковин...
— Так, Господарю, так.
— Під галаси вигаданого благоденства заб'ють, закатують, змерзять і вмиють руки, запльовані кров'ю...
— А ти мовчатимеш?
— Як інтернаціоналіст, я не мовчав і не збираюся мовчати.
— Дай тобі Боже довгих літ, Цезарю. Онде ворожчин осідок. Я залишуся в лісі, бо мене вже раз бачили. Ще подумають, що я стежу за хатою.
— Скажи — піддивляюся.
— Піддивляюся.
— Інтелігентка!