Глава II
Першими ще за дня прибули Стефа з чоловіком і дітьми ("Хлопцеві — одинадцять, — сказала мама,—дівчинці — дев'ять").
— Де та львівська паннуля? — з сіней гукнула Стефа майже маминим голосом. Вона цілком вдалася в маму: така ж замислено жвава, воркітлива і сердечна. — Боженьку, які ми пишні! — Ми обнялися. — Які випещені!
Делікатні! А по граба до лісу підемо? На цім плечику не двигнеш відземка. — Стефа стала поряд з чоловіком, поклала йому руку на рамено і розсміялася (обоє були одного зросту, та біля повнотілої Стефи чоловік виглядав дрібнішим). — Теперішні мужі поважають жінку за силу. Иване! Ти, здається, жадаєш поцілувати ручку цій пан-нулі. Цілуй у щоку, я одвернуся. А ви чого знітилися? — підштовхнула сина і доньку. — Привітайтеся з тіткою, заробите гостинця.
Мені лишалося затиснути дітям в кулачки по злотому.
— Де "дякую"? — гримнула Стефа.
— Дякую.
— Дякуємо, — промовив хлопчик, руда і смішна копія Йвана.
— Оленка зі Стахом, — оповіщає батько, розмотуючи кисет.
— То сусіди, діду, — поправляє мама. — То не до нас. Ти наче випив.
Іван ставить на скриню пляшку монопольки, Стефа виймає з кошика мариновані огірки, брусок сала і стру-дель.
— Це, — показує на струдель, — з весілля. Оженили Йванового брата.
Мама тут же нарізає дітям по скибці струдля, а решту кладе до шафи, ніби кажучи: "Можна було малим лишити ці випікаси, у нас, слава Богу, є чим пригощати". Колись мені було байдуже, які мотиви керують цими людьми (вірніше, я й не припускала, що існують певні мотиви), а тепер мене проймає страх, що це — етичний статут, а я його анітрохи не знаю. Я варварка. Я не спроможуся виявити очікувану прихильність, і потім батько скаже на мамине: "Як гадаєш, вона поїхала задоволена? Чогось я нічого не втямила з її кудкудакання..." — "А де воно мало набратися характеру!"
— Стефо, засунь у піч казан з голубцями.
Батько з Іваном пиляють під вікном колоду, Стефині діти бавляться з цуценям, Стефа з мамою метушаться по світлиці, я розкачую тісто на пампушки. Мамине лице світиться святою певністю: до будь-чого торкнися — і на вогонь, на полицю, на скриню, скрізь повна міра доброго настрою, все вдалося — медозбір, жнива.
— Ганна з Антоном.
"Ага, цей височенний широкоплечий чолов'яга, що не пролізе у двері, — Ганнин".
Ганна пішла в батька: росла, худорлява, смугла, як циганка. Зодягнена більш на міський (власне — підміський) лад. На ній сукняне пальто, чобітки на стальках, чорні шовкові панчохи, коси викладені кокардами, що нагадують розчепірені крильця молодого вороняти. Антон скинув капелюха ще в сінях, головою мало не сягає стелі.
— Ганно, зачини за отою голоблею, — гримає мама на сестру (а може, на Антона, що витріщився на мене). — Ліпше зачини, клямка зіскочила. Ти ніби виросла в циганському шатрі.
Антон застиг посеред світлиці, чогось простягнувши перед собою фетрового капелюха.
Ганна щосили грюкає дверима. Антон вмощується на краєчку ослона, та, передумавши, скидає і згинці несе до вішака підшитий хутром плащ.
— Малих чого не привела? — питає мама.
— Мені від них дома не перестає гудіти голова. — Ганна ще дивиться з докором на маму, та уста вже складаються в усмішку. — Ти геть нас забула, сестрице, — каже до мене. Ми тричі цілуємося, і я думаю: "Трагічно серйозна, як батько — На, — Ганна простягнула заклеєний конверт. — Ми з Антоном якось уклали листа, і ніби нам заступило, що ти не лишила адреси. Колись прочитаєш, яких ми віршів наплакали.
— Пошли Стефиного Романа за дітьми.
— То пошліть, мамо, не дасте слова вимовити. Мама, думаю, ділить серце між батьком і Ганною.
— Гукни, Стефцю, Романа. Мартусю, форми у шафці. Злий на руки, Ганно.
Мені цікаво бачити мамине лице, але вона витирає в кутку руки. Нарешті повертається обличчям на хату. Нічогісінько, тільки вираз вічної заклопотаності.
Антон подався колоти дрова. Мені крізь шибку видно, що робота в чоловіків посувається абияк. Батько щось приказує, а Іван з Антоном мало не присідають сміючись.
Мама вийшла на подвір'я, підкликала Романа, одначе застигла, прислухається, чого завелися чоловіки. Мабуть, балачка не стосується дому, бо й мама осміхається.
— Ти далі показуєш моди, Мартусю?
— В газеті...
— Там ліпше платять?
— Трохи більше.
— Іде важко?
— А який обов'язок легкий?
— Ой, так, так... А вчителювати не хочеш, Мартусю? Наш Дулига прикинувся поляком і лютує в школі — скоро діти будуть без вух ходити. Недарма кажуть: борони нас, Боже, від хрещеного дідька. В селі збираються написати до Варшави, бо то не вчитель, а якесь непорозуміння. Знаєш, люди попитують, чи ти часом не вернешся.
— Навіть священик якось питав, — докидає Стефа.
Я відказую, що коли й трапиться перейти на вчительську роботу, то влаштуюсь де-небудь в сусідньому селі, де мене зовсім не знають: тоді легше працювати. Сестри мої силкуються знайти додаткові аргументи: тобі відпишуть половину скарбової хати, якщо намислиш відокремитися від наших (тобто від батьків), при школі чималий город і сад... Я у відповідь сміюся і щось бурмочу, а по-думки нагадую собі: "Церковники, Марто! Нехай Юліан протестує скільки завгодно, цю силу треба схиляти на наш бік".
— Якби ти чула, як він про тебе поважно говорив! Я зашарілася, не можу трьох слів зв'язати, та й зовсім не знаю, де ти тепер і чим займаєшся, а він усе не йде і не йде. "Пані Марта закінчила гімназію? В якому році? Не любить учительської роботи!.." Та жартує, сміється... Коли я розповіла про це старим, то з тиждень рум'янці носили від гонору. Вони тобі ще заспівають про це.
На подвір'ї гомін. Стефа з Ганною припадають до вікна.
— Оленка!
— А вичічкалася! Певно, всю вулицю запахнила парфумами.
Відчинивши навстіж двері, до світлиці впихається Стах, Оленчин чоловік. Переді мною ніби переростає в яву давній сон. Стаха, виходить, я не забула. Непосидющий, меткий, він одразу наповнює хату сиплим голосом і феєричним миготінням.