Полтава

Страница 59 из 155

Лепкий Богдан

— Не знаю, що вашій ексцеленції робить.

— Це властиво не моє діло, це діло головного кватир-майстра, а може, дежурного генерала, або я знаю, чиє це діло... — І він безрадно тупотів по королівській спальні зі срібною умивальнею і з синьою шовковою ковдрою, котру Гультман довів вже до ладу, застеливши королівське ліжко. Біля ліжка торчала пара високих, свіжо вимащених чобіт, котрі в цей мент живо нагадали Піперові короля і на котрі він був прямо лютий.

— Одинока рада, — почав Гультман, — розіслати по всіх селах, де стоять шведи, і по всіх шляхах, що ведуть до них, королівських трабантів, може, десь короля, його величність знайдуть. Діло важне.

— Авжеж що важне, це не добром пахне. Це зломання свіжо підписаного договору, це ребелія. Боже, Боже, чого я ще доживу на мої старі літа, — і він як влетів на королівську квартиру, так і вилетів з неї. — Розіслати трабантів. По всіх шляхах, котрими міг поїхати король, розіслати трабантів. І це вожд? Це король? Він сам підриває фундамент свого маєстату. Поводиться, як невідповідальний хлопчина... — бурмотів безрадний дипломат.

Викочували гетьманську карету, і Мишака виводили із стайні, як сухоребрий Аякс, цілий укритий срібним інеєм, зупинився біля двора, в котрім ночував гетьман. Король передав поводи свому трабантові, обчистив до кам'яних сходів зі снігу чоботи і вбіг на ґанок.

Гетьман, побачивши його, вийшов назустріч.

— Буря буде, — сказав Орлик до Войнаровського, подаючися в дальші покої, щоб не бути свідком немилої розмови.

— Підемо й ми, — сказав Войнаровський до Обидовської, пускаючи її вперед.

Король скинув у сінях свою стару, мабуть, ще по батькові одідичену шубу, поставив високу футряну шапку на вибиваний шкурою фотель і, присідаючи в колінах, вітався утретє з гетьманом.

Гетьман відчинив двері до столової і попросив короля сідати та не пог-ордити убогим походним сніданням. Король не хотів сісти, поки й гетьман не сів.

— А я отеє з раннього об'їзду, — почав, ніби виправдовуючись. — Ваша світлість не знають, як постій деморалізує військо. У Гірці...

— У Гірках, — чемно поправив його гетьман.

— У Гірках вони запаслись біллям і одежею, надбали всяких харчів, так що це тепер не військо, а прямо мародери, мандруючий народ. Псується дисципліна, являються випадки непослуху, я ніяк до того допустити не можу. Не хочу, щоб мої шведи лиху славу за собою лишали, як грабіжники й розбишаки. Я їм до того приміру не даю, — оскільки можу, — додав, ніби засоромлений. — Бо ваша милість знають, що іноді для добра армії треба зрушити принцип недоторканності чужого добра.

— Знаю, що діялося у воєвідствах Хелмінськім... і в землях Ціханівській, Нурській, Лівській і інших, — відповів гетьман, натякаючи на шведські контрибуції в Польщі.

Король був немило вражений тією пригадкою, але не показав того по собі. Вдивляючись у якийсь образ на стіні, говорив, ніби про себе:

— Війна має свою мораль, а краще сказати, вона не знає ніякої моралі, для неї suprema lex dura necessitas... [88] Prae strepitu armorum verba iegum non audiuntur [89]. Правда?

Гетьман притакнув головою, але додав:

— А все ж таки обов'язком вожда хоронити армію перед озвірінням.

— Гадаєте, що цей обов'язок легко сповнити?

— Хоч як важко, а треба, щоб з населення не поробити собі ворогів. Бо що ж те населення подумає про такого союзника, котрий з ним поводиться despotice [90], стається шинкарем civilis sanguinis [91], рабує церковну посуду й останнього таляра витягає з кишені заможнішого громадянина, на котрім все ж таки клеять спиратися основи всякої держави.

— Ах, ляпалії, ляпалії! — вихопилося королеві, але він зараз-таки поправився, перепросив гетьмана і впевнив його, що й він тієї самої гадки, і якщо прогрішився коли проти неї, то тільки під тиском крайньої конечності:— Треба ж армію прохарчувати, треба ж і гріш на воєнні витрати добути. Гадаєте, мій власний край процвітає в добрі та в вигодах, гадаєте, моя родинна каса повна? — І на його обличчю з'явився вираз такого смутку, що гетьманові жаль стало цього молодого, дивного чоловіка.

— Я ніколи не сумнівався, — почав, — в добрих намірах і в високих етичних принципах вашої королівської милості, інакше не в'язав би я з його достойною осооою долі й недолі мойого рідного краю, і коли маю сміливість висловити деякі заміти, так роблю це тільки для нашого спільного добра.

— Розуміється, розуміється. Але невже ж ви гадаєте, що свої краще хазяйнують, ніж ми, заморські, червоні гості? Знаєте, що в Польщі робить такий Рибіньскі, Гарбовецкі і їм подібні? З диму по 10 талярів у місяць вибирають і за кілька місяців вперед кажуть собі платити. Селянин не може виїхати на поле орати, бо заберуть йому коні чи воли, а його як не вб'ють, так обідруть до нага. Ані шляхтич, ні духовний, ні селянин, ні міщанин не може носа за поріг показати, бо як не ті від саса, то тоті від ляса застукають його де-небудь, облуплять, або вб'ють, як собаку. Воєвідства Краківське й Сандомирське геть здевастували, щоб тільки їх до переходу на бік короля Станіслава не допустити. Не гадайте, що тільки ваша земля терпить, — ganz Mitteleuropa blutet [92].

— На жаль, це правда, — притакнув гетьман. А король, попавши у незвичайну для своєї вдачі говірливість, продовжав.

— Не розумію поляків. Станіслав — їх чоловік, і чоловік гарний, чого ж вони побиваються за тим жеруном і женолюбом дрезденським? Це ж глупість!

— Обстоюють принцип добровільного вибору короля, а не накиненого силою переможця.

— Хай буде й гірший, але власними голосами вибраний, ніж кращий, а чужою протекцією поставлений. Гарний мені принцип! А знаєте, що той, власними вольними голосами вибраний, сказав, почувши, що ціла Польща в огні і в крові, в домашній братовбивчій війні?

— Знаю, його милість король Август...

— Бувший король.

— Пардон, — поправився гетьман, — бувший король Август сказав: гарно, хай собака собаку жере.

— Отож-то й бачите, це його принцип: "Хай собака собаку жере". Ось із-за кого кервавиться Польща! А між тим Станіслав—людина умна й гарна, і якщо йому закинути можна, так хіба те, що він замало жорстокий на теперішні часи.