Нараз з самого краю лівого крила, там, де запорожці стояли, ніби вітер з жита мак червоний вирвав і поніс.
Їздець в кармазиновім жупані підскочив під одну з царських редут і випалив з пістолі.
У відповідь заторохтіли кріси й заревли гармати. Гаркнули московські бубни і заграли шведські полкові оркестри.
Почалося...
Синя хвиля перекотилася крізь сіру пустиню і вдарила об десять зубчастих скель, об клеви велетенської звірюки. Шведська піхота йшла на царські редути.
З пащі велетенської звірюки полились струї крові. Звір ревів, кидав собою, вився з болю. Вересками, стонами, зойками сповнився весь простір, аж поза Ворсклу, поза будищанські ліси. Затьмарилося небо, закурився світ, висушена сонцем земля жадібно жльопала червоне вино і обжиралася трупом.
Хотіла впитися до безтями й лежати безпам'ятне, не знаючи, що діється кругом...
Пощо ви тут злетілися з усіх сторін світу на кривавий бешкет? Хто вас кликав, хто дав вам право якраз тут зводити свої порахунки?
Йдіть собі геть!
"Як вони йдуть!" — любувався король.
Уста порозпадались від жари й наливалися кров'ю.
"Як вони йдуть!"
Трясло ним і підкидало в носилці.
Зірватися й летіти з ними вперед!
А нога?
Тільки шпалу стискав...
Очайдушно хоробрий генерал Аксель Шпарре і його товариш Карло Густав Роос летіли, як лавина.
Недокінчені чолові редути рознесли, як муравлині купини. Розчавивши й пройшовши через них, завернули, Шпарре вліво на три, а Роос управо на чотири дальші редути. Зойкнула земля, і піднялася така пилюга, що люди людей не пізнавали, і тільки чути було, як постогнували коні, як харчали смертельно ранені вояки і як гримали мечі, мов молоти в казковій кузні.
То зривалися й лопотіли, то присідали і нишкли червоні і білі знамена московські, з рукою в хмарах, з хрестом св. Андрея і з буквами царя, прикрашеними золотом і сріблом вишиваними вітками.
Шведське "Бог з нами!" лунало чимраз голосніше, московське "гур-ра!" подібне було до харчіння, аж московська кавалерія була зм'ята, а останки піхоти в безтямнім страху втікали з редут.
В царськім таборі зчинилася тривога. Зняли крик, а жінки кинулися запрягати коні до теліг.
Побачив це Піпер і порадив королеві двигнути генерала Кройца, команданта лівого крила, в допомогу побідному Шпаррому, щоб гнали втікаючого ворога й не дали йому отямитися та прийняти оборонну поставу.
Король, захоплений боєм, забув, що провід віддав полевому — маршалові Реншільдові, і, не надумуючися довго, притакнув головою.
За хвилину генерал Кройц сидів московській кавалерії на задах і пер її над Ворсклу, як стадо перепуджених волів. Не було сили, щоб здержала цей гін. А рівночасно на другому крилі двигнув Левенгавпт свої закалені в боях піхотні полки, щоб зайти ворога збоку і приступом на багнети взяти від полудня його укріплений табор.
Здавалося, що битва рішена і що побідили шведи.
Войнаровський, котрий разом із Понятовським стояв біля королівської носилки, недалеко знаменитого Остгета-полку, написав кілька слів на шматку паперу, скрутив і розсильним післав до гетьмана в обоз.
Між тим шведські генерали, вкриті порохом, керваві, деякі ще навіть з неосмотреними ранами, стримували спінених коней в бігу, знімали капелюх і здоровили з побідою свого улюбленого короля.
Прискакав і Реншільд. Задиханий, червоний, гнівний.
— Хто це важився рушити з місця Кройца? — накинувся на Піпера. — Я тут приказую, більш ніхто!
Король видивився на його. Невже ж Реншільд аж до тої міри забувся? Хотів скочити до його, так нога ніби розпаленим цвяхом була прибита до носилки.
Насилу запанував над собою.
— Можете відкликати Кройца, — сказав коротко.
— І таки відкличу! — свиснув Реншільд, повернув на місці конем і, як вітер, пуднув.
Ніколи король не чув такого болю, як тоді. Він хорий, його легковажать! Він уже не вожд! Слава розвівається, як дим... Нараз пригадав собі генерал-майора Рооса... Його лишили в боротьбі за редути...
— Носилка на горбок! — крикнув, і трабанти з придолинки, в котрім хвилину відпочивав король, понесли його на горбок.
— Вище! Вище! — Двигнули на рамена носилку, король припіднявся, глянув, і кров бухнула йому до очей...
Цар запримітив непорозуміння в головній команді. Побачив, як хоробрий Кройц понехав нараз погоню і повертав свої баталіони назад, спричинюючи нелад і суматоху полків. Не надумуючися довго, велів Меншикову з десятьма тисячами свіжої кавалерії вдарити на корпус Рооса. Меншиков рушив на тую його частину, що стояла під командою Шліппенбаха.
— Роос окружений. Лягеркрона і Шпарре на відбій! — крикнув король, і очі зайшли йому імлою.
Темно, червоно, темно...
"Що? Шпарре вернув?.. Він ранений?.. Цілий у крові?.. Не міг перебитися до Рооса?.. Що?.. Можливе, щоб Шліппенбах з цілим штабом піддався?.. Чому Левенгавпт не получився з Кройцом?.. Що значить цей безладний кадриль?.. Чорно, червоно, чорно... А Реншільд знову тут?.. Чого він хоче?.. Чи я двигнув Левенгавпта з місця, питає?.. Я?.. Ні..." Чорно, червоно, чорно... "Чого ті громи так б'ють, чого той дим такий гризкий, а кров так чути, чути, аж млісно..." Чорно, червоно, чорно... Реншільд ще тут?.. Але ж..."
І король відчиняє очі:
— Ні, — каже, здвигаючи раменами. — Я не двигнув Кройца. — Ні? — питає фельдмаршала, але видно, що на устах має інше слово: брешеш.
— Ваша королівська милість все так роблять! — кричить Реншільд і знову повертає конем і пудить.
Король хоче зірватися, стати на рівні ноги і кричати, щоб його аж у Швеції чули: "Ні! Я ніколи не брешу! Я тільки слави вам і собі бажаю. Хто того самого хоче — за мною! Бій ще не скінчений, я вас веду. Побідимо!" Як підстрілений орел, зривається і паде, бо його нога пригвожджена розпаленим цвяхом.
— Носилку перед фронт! — кричить король, і трабанти кладуть на рамена носилку і кроками велетнів ідуть туди, де кипить бій.
— Скорше! Скорше! — наглить король. Прив'язують носилку між кіньми до сідел, 12 трабантів і 24 гвардейців окружують короля, женуть.
Войнаровський пустив другу записку в обоз і пігнав за королем, доганяючи Понятовського з його стрійними товаришами. Насилу посуваються вперед крізь град куль, крізь трупи, почерез тіла важко ранених, серед шелесту роздираних прапорів, що хиляться вниз, як сторощені крила вірлів.