The power and glory of the war,
Faithless as their vain votaries, men
Had pass'd to the triumphant Czar.
Byron*,
* Влада і воєнна слава, зрадливі,
як і люди, їх суєтні прихильники,
перейшли на сторону переможного царя.
Байрон.
ПРИСВЯТА
Тобі — та голос музи темний
Чи ти почуєш віддалік?
Чи слово це я надаремне,
Як чистий дар, тобі прирік?
Чи ця поетова присвята,
Як в давні дні його любов,
Своєю щирістю багата,
Пройде невизнаною знов?
То хоч послухай чисті звуки,
Що так любила ти колись,
І пам'ятай, що в дні розлуки
Важкі шляхи мені сплелись,
Твоя ж пустеля сумовита,
І звуки слів, і злети мрій —
Одна святиня серед світу,
Одна любов в душі моїй.
ПІСНЯ ПЕРША
Багат і славен Кочубей 1,
Для лук його межі немає;
Там коней, втіху для очей,
Без вартових він випасає.
Немало в нього хуторів
В садах полтавських неозорих,
А скільки золотих скарбів
І хутра, срібла та шовків
І на показ, і по коморах!
Та Кочубей живе не тим,
Пишається не табунами,
Не кримським золотом дзвінким,
Не родовими хуторами, —
Ні, донею серед людей
Гордиться сивий Кочубей 2.
В Полтаві, між красунь, вона
Найкраща на дівочу вроду.
Вона — мов квітка весняна,
Що розцвіла до сонця сходу.
Тополя київських висот —
Її подоба. Крок Марії
Мов плав лебежий в тиші вод,
А то, як лань у час негод,
Вона спішить в задумі мрії.
Як піна — персів білина,
Понад чолом ясним вона
Звиває кучері, мов тучі,
Уста — мов квітка у росі,
А очі — як зірки жагучі.
Та не лише за юнь в красі
(Зав'яне цвіт) їй шана всюди, —
І ласку має, і привіт,
І за думок ясний політ
Марію тиху люблять люди.
Зате найкращих женихів
Їй шле Вкраїна і Росія,
Та од вінця, як з ланцюгів,
Ляклива утіка Марія.
Усім відмова женихам,
І от — сватів шле гетьман сам 3.
Старий він. Змучений літами,
Війною, тяжкими трудами,
Та почуття киплять, і знов
Мазепа відчува любов.
Жага у серці молодому
Горить і гасне. В нім любов
Минає і приходить знов,
І він в захопленні новому.
Та не на жарти, не на мить.
Як юний запал легкокрилий,
Старого серце клекотить,
За довгий вік окаменіле.
Повільно, вперто вирина
Остання пристрасть огняна;
Жаріння те не тліє, ясне,
Лише з життям воно погасне.
Не сарна в ліс густий заходить,
Як від орла грозить біда,
То по сінях Марія бродить,
Тремтить, чекає, молода.
І в невимовнім гніві з хати
До неї враз виходить мати,
Стискає міцно руку їй
І каже: "Що він здумав, сивий,
На що він зваживсь, нечестивий!
Ні, відверну я гріх тяжкий!
Він батьком був би і єдину
Свою хрещеницю б жалів!
Безумний! На останку днів
Тебе він хоче за дружину!"
І гнівній матері до ніг,
Немов зів'яла квітка біла,
Вся тремтячи, пополотніла,
Марія впала на поріг.
Опам'яталася, та й знову
Затьмила очі; жодне слово
Не лине з уст. Отець сумний
І від тривоги зблідла мати
Словами жах її тяжкий
І смуток хочуть відігнати.
Але дарма. Два довгих дні
Ридала, наче вся в огні,
Марія, не пила, не їла,
Не знала сну, собі лишень
Шептала щось. На третій день
Її світлиця спорожніла.
Ніхто не знав, куди і як
Вона поділась. Лиш рибак
Чув кінський тупіт серед ночі,
Козацький голос та дівочий,
І вранці слід восьми підків
На луках росяних уздрів.
Не тільки юності весна,
Рум'янці, кучері злотисті,
Бува, й стареча сивина,
Рубці чола та очі млисті
В душі жагучій, молодій
Раптово будять пломінь мрій.
І нагла чутка Кочубею
Прийшла небавом так, як єсть:
Вона забула сором, честь,
І він — Мазепа — він із нею!
Яка ганьба! Старі батьки
Не хочуть вірити в чутки.
Та правда перед них з'явилась
У наготі своїй страшній,
Душа злочинниці розкрилась
Отцеві й матері старій.
І всім було тоді не диво,
Чому цуралася примхливо
Вона сім'ї, як тих заков,
І в таїні одна зітхала,
До женихів, на їх любов,
Мовчанням лиш відповідала;
Чому так тихо за столом
Лише Мазепу дослухала,
Як добра бесіда гуляла
І чаша пінилась вином;
Чому вона завжди співала
Його слова, його пісні,
Котрі складав у ті він дні,
Як слава ще його не знала;
Чому в душі своїй живі
Носила кличі бойові
І дзвін литавр, що гучно лине
Під бунчуком, при булаві
Грізного владаря Вкраїни...4
Багат і знатен Кочубей,
Надійних має він людей!
Свою омить він може славу,
На повстання піднять Полтаву;
Раптово посеред двірця
Він може помстою отця
Скарати гетьмана лихого;
Він може десь на самоті
Вразить... Та помисли не ті
Він гріє біля серця свого.
Була та буряна пора,
Коли Росія в юні літа,
Боріння полум'ям зігріта,
Мужала з генієм Петра.
Дано їй вчителя для слави,
Суворий був та грізний він,
І не один урок кривавий
Завдав їй шведський паладин.
Та в випробах тяжкої кари
Від долі стерпівши удари,
Зміцніла Русь. Так молот б'є:
Він скло дробить, — булат кує.
У славі марній та холодній
Одважний Карл дійшов безодні.
На древню рушив він Москву,
І руські котяться дружини:
Так вихор пил жене з долини
І хилить в куряві траву.
Ішов він тим шляхом широким,
Де грізний муж у час новий
Втікав назад ганебним кроком
Назустріч гибелі своїй.
Вкраїна глухо хвилювалась.
Давно в ній іскра загорялась,
Зухвалі друзі давнини
Нової прагнули війни,
Вимоги кидали чванливо,
Щоб гетьман узи їх розбив,
І Карла ждав нетерпеливо
Їх нерозважливий порив.
Навкруг Мазепи розтинався
Свавільний крик: Пора! Пора!
Та хитрий гетьман залишався
Слугою відданим Петра.
В спокою гордого личині
Урядував він на Вкраїні,
На поголоски не зважав,
Байдуже пив, бенкетував.