Якось я розпитував пана де Шарлюса про старе французьке срібло – це було, коли ми збиралися купити яхту. Цей задум Альбертина визнавала за нездійсненний, та й я щоразу, як знову починав вірити в Альбертинину цноту, а мої втишені ревнощі уже не притлумлювала інших прагнень, у яких їй не знаходилося місця і заспокоєння яких вимагало теж грошей, – і ми звернулися на всяк випадок, – хоча Альбертина не вірила, щоб ми колись купили яхту, – до Ельстіра за порадою. Як у дамських строях, так і в опорядженні яхт смак маляра був рафінований і доскіпливий. Він визнавав єдино англійські меблі та старе срібло. Раніше Альбертина думала лише про строї та меблі. Тепер її цікавило срібло, і після повернення до Бальбека її потягло читати книжки про мистецтво ювелірів, про роботи старих різьбарів. Проте старе срібло, двічі перетоплене, раз під час Утрехської угоди, коли сам король, даючи приклад магнатам, віддав власний сервіз, а вдруге 1789 року, було великою рідкістю. З другого боку, хоча сучасні золотарі відтворили це срібло за малюнками Понт-о-Шу, Ельстір уважав ці нові антики за недостойні дому жінки зі смаком, навіть як цей дім був плавучий. Я знав, що Альбертина читала опис див, які Ротьє[101] зробив для пані дю Баррі. Альбертині вмерле хотілося – як щось із цього вціліло, – подивитися на це срібло, а мені вмерле хотілося подарувати його їй. Вона навіть заходилася збирати гарні колекції і розставляла їх із урочим смаком за вітриною, а я не міг дивитися на них без розчулення і без ляку, бо її мистецтво було витвором терплячости, вигадливосте, ностальгії, потреби забуття – характерних для в'язнів.
Щодо туалетів, то їй наразі особливо подобалися моделі Фортюні. Сукні Фортюні, з яких одну я бачив на дукині Германській, були саме ті, які заповідав нам Ельстір, говорячи про чудові строї сучасниць Карпаччо і Тиціана. Вони відродилися з попелу, в усій пишноті, бо все має вернутися, як це написано на склепінні Святого Марка і як ознаймують, п'ючи з мармурових і ясписових урн на візантійських капітелях, птахи – символ і смерти, і змертвихвстання. Тільки-но жінки почали носити сукні від Фортюні, Альбертина пригадала Ельстірову ворожбу і захотіла справити такий туалет. Ми пішли купувати. Отож ці сукні, не справжні старовинні, в яких нинішні виглядали б надто театрально і які ліпше було б зберегти для колекції (я шукав для Альбертини, зрештою, і такі), не відгонили холодним пастишем, фальшивим антиком. Вони радше нагадували декорації Серта, Бакста і Бенуа, які на той час відроджували в російських балетах найукоханіші епохи в історії мистецтва, за допомогою творів пройнятих їхнім духом, а проте відрубних, – ці сукні Фортюні, нібито щиро старосвітські, але й геть оригінальні, створювали якусь декорацію – навіть з більшою силою візії, ніж декорація, бо декорації залишають місце для уяви: завалену Сходом Венецію, де такі сукні ношено, Венецію, яку вони більше, ніж мощі у раці Святого Марка, під сліпучим сонцем і в оточенні тюрбанів, доповнювали таємничим і святковим майвом. Усе згинуло від тих часів, але все відроджувалося, покликане на те, аби частковим поверненням інтересу до матерій дюгарес поєднати знову красу краєвиду з буянням життя.
Я кілька разів хотів порадитися про це з дукинею Германською. Проте дукиня не любила костюмних туалетів. Самій їй найбільше личили чорні оксамити, з діямантами. Щодо суконь Фортюні, тут вона не була найліпшою порадницею. Зрештою, я боявся, як би вона не подумала, що я ходжу до неї в якійсь випадковій справі, тоді як я віддавна ухилявся від її частих запрошень. Звичайно, я отримував запрошення не тільки від неї, і то чимало. Вона і численні пані завше до мене примилялися. А моє усамітнення, звичайно, удесятеряло їхню ґречність. Мабуть, у світському житті, цьому благенькому відголоссі любовних справ, кращий спосіб бути пожаданим це відмагатися. Якийсь чоловік підраховує все, чим він може засліпити жінку, він чепуриться без кінця-краю, лащиться і не добивається від неї нічого з тої уваги, що все віддає йому інша, яку він зраджує і яку він прикував до себе назавше, хоча приходить до неї неохайний і не робить жодного зусилля, аби подобатися. Якщо хтось уболіває, що він знемилився у товаристві, я б порадив йому не вчащати з візитами, не заводити пишніший виїзд, а порадив би йому нехтувати всі запрошення, зачинитися в своєму покої, нікого до себе не впускати, і тоді він побачить, як під його дверима виросте довга черга. Або радше, я б не сказав йому нічого. Найпевніший спосіб поставити себе в товаристві – той самий, що й у коханні, тобто, обирати його зовсім не для цього; наприклад, замикатися вдома тому, що ви дуже хворий, або тому, щоб думали, що ви хворий, або тому, що тримаєте під замком коханку, милішу вам від товариства (або хоч усі ці три речі одразу). І цього досить для світу – хоча світ не знає про існування цієї жінки, просто тому, що ви тікаєте від нього, – щоб він віддав вам перевагу над усіма, хто йому себе нав'язує, і щоб він прихилився до вас.
"Нам треба буде зайнятися вашими сукнями від Фортюні", – сказав я одного вечора Альбертині. Для неї, яка так довго мріяла про ці сукні й так довго вибирала їх зі мною, яка приготувала загодя для них місце не тільки у шафі, а і в уяві, яка, перш ніж зробити вибір, довго вивчала кожну деталь, справити нову сукню було куди більшою подією, ніж для багатої жінки, у якої тих суконь до смутку і яка на них навіть не дивиться. Проте, хоча Альбертина з усмішкою подякувала мені, кажучи: "Ви такий ласкавий зі мною!" – я зауважив, що в неї змарніла і навіть журна міна.
В очікуванні, аж ці омріяні сукні будуть готові, я попросив позичити мені пару суконь (хоча б навіть матерії), і вдягав їх на Альбертину, драпував її в тканину, а вона проходжувалася по кімнаті з маєстатом дюґареси і гожістю манекенниці. Від вигляду цих суконь моя паризька неволя ставала для мене ще тоскнішою, бо вони нагадували мені про Венецію. Звісно, Альбертина була куди більшим в'язнем, ніж я. Диво-дивне, та й годі: доля, здатна перекувати людей, зуміла проникнути і крізь тюремні мури й одмінила її в самій істоті, перекинувши молоду бальбецьку дівчину в нудну й слухняну бранку. Так, в'язничні мури не убезпечили її від цього впливу: може, саме вони й створили її такою. Це не була вже та сама Альбертина, бо вона не гнала велосипед, як у Бальбеку, невловима, бо там було чимало пляжиків, де вона ночувала у приятельок і де брехнею легко було замести сліди; замкнена у мене, покірна й самотня, вона була не та, що в Бальбеку, навіть коли я знаходив цю ухильну, обачну й лукаву істоту, чию присутність на узмор'ї здовжували стільки зграбно приховуваних побачень, які розпалювали мою любов завданою мені мукою; істоту, у якої крізь її холодність до інших і банальні відповіді відчувалися вчорашні й завтрашні побачення, зате для мене не залишалося нічого, окрім погорди і вивертів. Сьогодні вона була не та, бо вітер із моря більше не здіймав її платтів, бо я приборкав їй крила, бо вона перестала бути богинею Звитяги. Тепер це була обтяжлива невільниця, якої я радий був позбутися.