З усіх суконь та шлафроків дукині Ґермантської найбільше відповідали певному задумові, мали в собі особливий сенс сукні, пошиті Фортюні[5] за давніми венецькими взірцями. Чи то їхній зв'язок з історією, а чи їхня неповторність, їхня єдиність надають позі жінки, яка наділа її для вас, розмовляє з вами, незвичайної ваги; можна б сказати, що цей костюм є плід довгого намислу і що ця розмова вирізняється з поточного життя, як сцена роману. В повістях Бальзакових героїні, вітаючи гостя, надівають туалети з певним розрахунком. Нинішні туалети не відзначаються такою характерністю, поминаючи сукні Фортюні. Нічого розпливчастого не може залишитися в описі романіста, бо це сукні живих людей з плоті й крови, бо найдрібніші їхні деталі зафіксовані так природно, як лінії твору мистецтва. Перш ніж вирядитися, жінка вибирає одну з двох, і то не схожих між собою, суконь, суконь таких глибоко індивідуальних, хоч давай їм імена.
Але сукня не перешкоджала мені думати про саму жінку. Дукиня Ґермантська здавалася мені навіть милішою, ніж тоді, як я її ще кохав. Менше від неї очікуючи (я не ходив більше туди задля неї самої), я слухав її майже зі спокійною безцеремонністю, як би сидів у себе вдома, гріючись при коминку; слухав так, ніби читав книжку, написану старовинною мовою. Я почував достатню духовну розкутість, аби в тім, що вона казала, смакувати французькою вишуканістю – вишуканістю в такому щирому вигляді, в якому вона вже не трапляється ні в мовленні, ні в книжках. Я слухав її мову, як слухають людову пісню, сповнену щиро французького чару; я так само розумів, чому вона жартувала з Меттерлінка (а нині ним захоплювалася – з хибкости жіночого розуму, вражливого до припізнілого проміння літературної моди), як розумів, чому Меріме кепкував із Бодлера, Стендаль із Бальзака, Поль-Луї Кур'є[6] з Віктора Гюґо, Мейлак[7] із Малларме. Я розумів, що жартівник мав проти того, з кого жартував, інтелект дуже обмежений, натомість мову – чистішу. Дукиня Ґермантська говорила майже такою чарівливою мовою, як Роберова матір. Не в теперішніх нудних епігонів, що кажуть "фактично" (тобто "справді"), "у принципі" (тобто "власне"), "потрясний" (тобто "дивовижний") і так далі, і таке інше, можна віднайти старовинну мову й бездоганну вимову, а розмовляючи з дукинею Ґермантською чи з Франсуазою; Франсуаза навчила мене, п'ятилітка, казати не Тарн, а Тар, не Беарн, а Беар. Ось чому у двадцять п'ять років я знав, що не треба вимовляти н, як вимовляла пані Бонтан: "Пані де Беарн".
Я злукавив би, доводячи, що дукиня не усвідомлювала, що в ній сидить хлібороб, трохи не гречкосій, і що вона цього не випинає з певним кокетуванням. Але в цьому не відчувалося фальшивої простоти вельможної дами, що корчить із себе селючку, ані гонору дукині, що присаджує багачок-парвеню, таких пихатих із селянами, про яких вони уявлення не мають; їй був радше притаманний майже художній смак жінки, свідомої того, яким чаром вона наділена, і не охочої псувати його новочасними рум'янами. Таке ще водилося в Діві за нормандським ресторатором, господарем "Вільгельма Завойовника": той волів – випадок просто нечуваний! – не обставляти свого заїзду з такою модною нині розкішшю; бувши мільйонером, він зберіг мову й носив блузу мужика нормандця, а також водив гостей у кухню, щоб показати, за сільським звичаєм, як сам господар куховарить, і його обід від цього виходив куди кращий і ще дорожчий, ніж у найшиковніших готелях.
Усіх родимих соків, що нуртують у старезних великопанських родах, не вистачить, мабуть, щоб заявився той, у кого стало б розуму не гордувати своїми соками, не втрачати її під світським лиском. Дукиня Ґермантська, як на гріх, дотепна парижанка, зберегла, коли ми з нею познайомилися, від своєї землі лише вимову. Але принаймні, згадуючи підліткування, вона поєднувала у своїй мові щось простацьке, хуторянське з кучеряво-письменським; чи ж не таким суржиком чарує нас "Маленька Фадетта" Жорж Санд або легенди, що вплів Шатобріан у "Посмертні записки"[8]. Надто втішно було мені мені слухати з її уст оповіданки про селян. Давезні імена, старосвітські звичаї надавали тому симбіозові замку з селом якогось своєрідного аромату. Не втрачаючи зв'язку з землею, де вона й досі суверен, певна аристократія так і зостається загумінковою, отож-бо, слухаєш її балачку про всяку-всячину, а перед очима постає вся історикогеографічна мапа Франції.
Якщо тут не було котурнів, наміру кувати свою власну мову, така манера говорити робилася справжнім історичним музеєм францужчини. Вимова "Мій дід у перших "Фітт-Жам" зовсім не дивувала, відомо ж бо: Фітц-Джеймси завжди наголошували, що вони французькі магнати, і сердилися, коли їх перехрещували в англійців. Зрештою гідна подиву ця зворушлива покірність людей, які досі вірили, що повинні вимовляти певні імена граматично поправно, аж це, зачувши, як дукиня Ґермантська вимовляє їх інакше, починали перекидатися й собі на нову вимову. Так, дукиня мала по лінії Шамборів прадіда, і, дрочачися з чоловіком, новонасталим орлеаністом, любила кинути: "Ми старі Фрошдорфи". Гість, досі певний, що вимовляти правильно: "Фродорф", раптом робив перестриб і вже інакше, як "Фрошдорф", не казав.
Одного разу я спитав дукиню Ґермантську, хто той гарний молодик, якого вона рекомендувала мені як свого сестринця і чийого імени я не розчув; і вже геть-то нічого не збагнув, коли дукиня схвильовано прохарамаркала якоюсь горловою мовою: "Се... мл... Еон, швґр Роера. Він запевняє, що в нього форма черепа, як у давніх галлів". Тут до мене дійшло, що вона хотіла сказати: "Це малий Леон, принц Леон, себто швагер Робера де Сен-Лу". "Не знаю, який там у нього череп, – додала вона, – але одягається він дуже чепурно і, звісно, не як галл. Якось із Жослена, де я гостювала в Роанів, ми вибралися на прощу, на місце якої понаходило селян з усіх бретонських закутнів. Котрийсь здоровило, леонський кметь, зачудовано витріщився на бежеві портки Роберового швагра. "Чого ти на мене в'ївся так очима? Закладаюся, ти не знаєш, хто я такий", – сказав Леон. Селянин відповів, що таки не знає. "Так ось, я твій князь". – "О! – гукнув селянин, скидаючи капелюха й перепрошуючи, – а я вас узяв за англійця". Користаючи зі згадки імени Роанів (з якими часто асоціювалися Ґерманти), я заговорив про них із дукинею, і її мова помалу пройнялася меланхолійним чаром каяття або, як сказав би щирий поет Пампілій, ширила "гострий дух житніх млинців, як пекти їх на дроку".