Підозра стосовно мадемуазель Вентейль закралася мені не вперше. Одначе пообідні мої ревнощі до Леї та її приятельки трохи її притлумили. Тільки-но небезпека Трокадеро минула, я відчув спокій і повірив, що відзискав його назавжди. І ось сюрприз: одна прогулянка, змальована Андре так: "Ми снували туди-сюди, але нікого не спіткали", постала переді мною в новому світлі, бо, навпаки, на цій прогулянці мадемуазель Вентейль домовилася з Альбертиною про зустріч у пані Вердюрен. Тепер я пустив би залюбки Альбертину куди завгодно саму, аби тільки міг замкнути десь мадемуазель Вентейль та її приятельку і мати певність, що Альбертина їх не надибає. Бо ревнощі – явище не всеосяжне, вони локалізуються тут і там, чи то через те що є болісним продовженням неспокою, породжуваного тою або тою особою, яку наша коханка може покохати, чи то з убозтва нашої думки, здатної обняти собою лише те, що їй уявляється, тимчасом як усе інше тоне для неї в тумані, майже неспроможному викликати болю.
Коли ми впали на подвір'я, нас злапав пан Саньєт, але впізнав він нас не зразу. "А я вже довгенько до вас придивлявся, – сказав він, відсапуючись. – І все вагався, чи ж не дивниця, га? – Сказати "дивно", замість "дивниця, було б для нього помилкою; замилування до старосвітських зворотів перейшло у нього в манію. – Прецінь гребувати знайомством з такими людьми, як ви, аж ніяк не випадає. – Його землисте обличчя, здавалося, було освітлене олив'яним блиском близької бурі. Задуха, яка з'являлася в нього ще того літа, коли пан Вердюрен "цабанив" його, тепер не давала йому вільно дихнути. – Мені казали, що буде виконано неопублікований твір Вентейля: виконавці чудові, надто – Морель". – "Чому – "надто"? – спитав барон, уловивши в цьому слові якусь непошану. "Наш приятель Саньєт, – похопився Брішо, беручи на себе ролю тлумача, – незвичайний ерудит, він воліє мовити мовою тої доби, коли "надто" означало "особливо".
У сінях пан де Шарлюс запитав мене, чи я працюю; я відповів, що ні, але зараз дуже цікавлюся старим сріблом і порцеляною. Тоді він зауважив, що кращого посуду, ніж у Вердюренів, я ніде не знайду, зрештою я міг би побачити його в Ла-Распельєр, бо, під приводом, що речі теж друзі, Вердюрени, дурні та хитрі, забирали все з собою. Барон додав, що трохи морочливо витягати для мене начиння під час проханого вечора, але він постарається показати мені все, що я схочу. Я попросив не робити цього. Пан де Шарлюс розстебнув пальто, скинув капелюха; маківка його голови сріблилася. Викликаючи в уяві образ розмальованого осінню куща цінної породи, чиє листя бережно вгортають у вату або обмазують гіпсом, поцяцькований сивиною чуб пана де Шарлюса лише доповнював рябизну його обличчя. А проте навіть під верствами різних мін, рум'ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.
Пан де Шарлюс передавав лакейчукові пальто з невимушеністю завсідника. Проте лакейчук був новачок, та ще й геть зелений. Що ж до пана де Шарлюса, то він тепер часто втрачав, сказати б, "румб" і вже не здавав собі справи, що гоже, а що негоже. У Бальбеку ми помічали за ним похвальне бажання – показати, що він не боїться порушувати певні теми, не боїться сказати про когось: "Ач, який ловкенький хлопчина!", словом, сказати те саме, що міг би сказати хтось, хто був не "з тих", а нині, навпаки, його поривало говорити про речі, яких не міг би сказати хтось, хто був не "з тих". Ці речі постійно крутилися йому на думці, і барон забував, що хтось може не бути ними заполонений. Отож, утупившись у нового лакейчука, барон підніс, насваряючись, указівного пальця і, думаючи, що це страх який дотепний жарт, прорік: "Я забороняю вам прясти отак очима. – Потім, звертаючись до Брішо, додав: – У цього пуцвірінка кумедна мурзя, а носик, що за втішний носик! – І, заокруглюючи свій жарт або скоряючись раптовому припливу хоті, він опустив пальця поземо і по хвилинному ваганні, не годен себе стримати, тицьнув ним просто в лице лакейчукові, торкаючись кінчика його носа, і сказав: "Піф!", після чого вкупі з Брішо і зі мною рушив до салону; Саньєт устиг ознаймити нам, що княгиня Щербатова переставилася о шостій. "Ну й дивесник!" – подумав лакейчук і питав потім у колег, хто такий барон – фігляр чи шелегейдик з вавками в голові. "То в нього така поведенція, – відповів метрдотель (він мав барона трохи за "причинуватого", "із бзиками"), – але він великий друг пані, людина достойна, золоте серце.
Нам назустріч уже вийшов пан Вердюрен; Саньєт, побоюючись холоду, бо надвірними дверима весь час рипали, досі смиренно ждав, коли в нього візьмуть верхній одяг "Чого це ви там тулитесь, як пес?" – спитав його пан Вердюрен. – "Чекаю, аби хтось, хто пильнує речей, узяв моє пальто і видав номерок". – "Що ви плетете? – визвірився пан Вердюрен. – "Пильнуєте речей"? Ви що, недоумок? Кажуть: "пильнувати за речами". Учи вас знову говорити, наче вас побив учора грець!" – "Пильнувати ч-чогось – вельми природна форма, – пробелькотів Саньєт. – Абат Лебатте...[57]" – "Та ви ще зі мною й дражнитеся! – страшним голосом заревів Вердюрен. – Чому ви такі засапані? Ви що, сперлися оце на сьомий поверх?" Брутальність Вердюренова спричинилася до того, що лакеї з шатні пропустили інших осіб перед Саньєтом, а коли він подав свою одежу, йому відповіли: "По черзі, по черзі, пане, не поспішайте". – "Ось як треба давати всьому лад, ось як треба діяти, браво, молодці! – сказав з підбадьорливим усміхом Вердюрен, упевнюючи лакеїв у їхньому намірі обслужити Саньєта після всіх. – Ходімо, – сказав він, звертаючись до нас. – Це бидло завзялося всіх нас заморозити на своєму улюбленому протягові. У салоні трохи погріємося. "Пильнувати речей!" – гукнув він, коли ми опинилися в салоні. – От дубоголовий". – "Він маніриться та ламається, але чоловік із нього непоганий", – заперечив Брішо. "А хто каже поганий – дубоголовий!", – гостро відрізав Вердюрен.