Оскільки я будь-що намагався відійти ще до повернення Альбертини, часто, полишаючи дукиню, я здибав на подвір'ї барона де Шарлюса з Морелем. Вони йшли до Жюп'єна пити чай – верх блаженства для барона. Наші стежки не завше перехрещувались, але чапала ця парочка подвір'ям щодня. Гідне уваги спостереження: чим сталіша звичка, тим вона нікчемніша. Вражати можна, лише роблячи щось експромтом. Натомість життя безглузде, життя, коли маніяк зрікається сам усіх радощів і нариває на себе ярмо, – таке життя майже не змінюється. Щодесять років хтось цікавий міг би знайти безталанника, що спить у пору, коли годилося б жити, а виходить із дому, коли на вулиці можна тільки життя рішитися, і п'є крижані напої, коли перегрівся і ризикує підхопити нежить. Щоб усе це поламати раз і на все, досить невеличкого зусилля, досить одного дня. Але саме таке життя і випадає на долю безвільним людям. їхні вади – це другий лик такого сірого животіння, убогість якого могла б скрасити тільки воля. Ці дві іпостасі можна б ураховувати однаковою мірою, говорячи про щоденні візити де Шарлюса й Мореля до Жюп'єна. Тільки раз цією щоденною звичкою струснула буря. Сестрйниця жилетника якось запропонувала Морелеві: "От що, приходьте завтра, я спарю вам чайку". Барон цілком слушно визнав цей вираз за надто вульгарний в устах тієї, кого він збирався зробити майже своєю синовою, а що любив напинати мокрим рядном і кипіти гнівом, то замість попросити Мореля прочитати дівчині добру молитву, дорогою назад тільки те й робив, що лютував. "Бачу, ці "туше" та "октави" не вельми попали вам у "такт" і відбили нормальний нюх, якщо ви дали, щоб цей смердючий вислів "спарю чайку" – за п'ятнадцять, як я гадаю, сантимів – посмів образити своїм клоачним духом мої королівські ніздрі? Коли ви завершуєте соло на скрипці, чи було таке, щоб замість бурхливих оплесків чи ще вимовнішого мовчання, бо мовчання передає незмогу утримати не те, на що така щедра ваша наречена, а схлипи в перехопленому горлі, я віддячився б тим, що взяв та й пукнув?"
Коли підлеглого так переганяє на гречку шеф, його неодмінно виживають. Але скараскатися Мореля було б для пана де Шарлюса катастрофою; побоюючись, що зарвався, він почав докладно, зі смаком розбирати дівочу вроду, вихваляти її, ненароком докидаючи в бочку меду ложку дьогтю. "Вона чарівлива. Ви музика, і вона звабила вас своїм голосом, справді прегарним, коли вона бере верхні ноти, ніби очікуючи акомпанементу вашого сі-дієзу. Її нижній регістр мені подобається менше: очевидно, це пов'язане з триярусною будовою її чудернацької тонкої шиї, яка все пнеться та пнеться догори. Зате її силует, на відміну від цих сумнівних подробиць, мені подобається більше. Вона шваля, вміє орудувати ножицями, так ось, хай вистриже для мене з паперу свій силует".
Чарлі не слухав цієї хвали; він залишався байдужий до захоплених відгуків про свою наречену. Баронові він відповів: "Гаразд, малий, я намилю їй голову, більше вона так не скаже". Коли чудовий скрипаль називав де Шарлюса "малим", він не забував, що здався б йому на сина. Він говорив це не так, як сказав би Жюп'єн, а з тією простотою, що за певних стосунків вимагає, аби перекреслення вікової різниці мовчазно випереджало симпатію. Симпатію вдавану в Мореля; в інших – симпатію щиру. Саме в цю добу пан де Шарлюс отримав листа: "Любий Паламеде! Коли ми з тобою побачимося? Дуже тужу за тобою і часто про тебе думаю. Твій до останку – П'ЄР". Пан де Шарлюс сушив собі голову, метикуючи, хто б то воно з його родичів дозволив собі писати так запанібрата. Певна річ, той має йому бути добре знаний, проте рука невідома. Всі княжата, яким готський альманах присвячує кілька рядків, кілька днів крутилися в голові пана де Шарлюса. Нарешті адреса на звороті конверту все з'ясувала; автор листа був "стрілець" із картярського клубу, куди іноді заглядав пан де Шарлюс. Той "стрілець" не вважав за зухвальство писати в такому тош до пана де Шарлюса, навпаки, барон йому вельми імпонував. Йому здавалося, що було б сухо не "тикати" тому, хто не раз його цілував і тим самим – уявляв він у своїй наївності – засвідчив свою щиру прихильність. У глибу душі пан де Шарлюс був у захваті від такого панібратства. Якось він навіть провів уранці маркіза де Вогубера, аби показати йому листа, а тим часом тільки Богові відомо, як барон не любив блукати вулицями з маркізом де Воґубером! Бо той, озброєний моноклем, одно розглядав зустрічних молодиків. Ба більше, почуваючи себе вільніше з бароном, він говорив мовою, від якої пана де Шарлюса пересмикувало. Він переіначував на жіночий лад усі чоловічі імена та ще й через свою пришелепкуватість уважав цей жарт за дуже дотепний і знай заходився сміхом. А що вельми дорожився своїм дипломатичним постом, то пісні й такі смішні міни, які він корчив на вулиці, зараз же зганяв з обличчя відрух ляку: ану ж його кривляння побачить хтось із вищого світу, а надто з міністерства. "Диви, яка ловкенька телеграфісточка, – кидав він, штовхаючи ліктем похмурого барона, – я знав її, але потім вона, паскудниця, дійшла до розуму! О, посильний із "Ґалереї Лафаста", чи ж не диво, га! Леле, директор з міністерства торгівлі! Аби тільки не помітив мого жесту! Ще нашепче міністрові, а той мене – в пасив, а я ж не пасивний, щоб йому пасувати". Пан де Шарлюс нетямився з люті. Нарешті, щоб скоротити цю кляту прогулянку, він наважився дістати листа й дати прочитати послові, але попрохав його нікому не пробалакатися, бо хотів навіяти думку, що Чарлі ревнивець, а отже, його кохає. "Головне, – додав він тоном невиправного добряги, – не нашкодити".
Перш ніж вернутися до Жюп'єнової майстерні, автор вважає за потрібне сказати, як би йому було прикро, коли б читача шокували такі химерні образи. З одного боку (що не так важливо), багато хто гадає, ніби в цій книжці аристократію виведено звироднілішою за інші верстви. Нехай і так, але нічого дивного тут нема. Найдавезніші родини, зрештою, втілюють у червоному крюкастому носі й випнутому підборідді – характерні ознаки дивної для всіх "раси". Але серед таких стійких і дедалі виразніших рис є й риси незримі, а саме: нахили й уподобання.