Кір БУЛИЧОВ
ПОЛОМКА НА ЛІНІЇ
Будинок наш старий. Настільки старий, що його кілька разів брали на облік як історичну пам'ятку і стільки ж разів з обліку знімали — іноді за наполяганням міськради, якій хотілося цей будинок знести, іноді зважаючи на відсутність в ньому історичної цінності. З часом його обов'язково знесуть, але, очевидно, це трапиться не скоро.
Років триста тому в будинку жила одна сім'я. Родичі боярина, який нічим не прославився. Потім боярин помер, нащадки його здрібніли і збідніли, і будинок пішов по руках. До кінця минулого століття його розділили на квартири — по одній на кожному з трьох поверхів, а після революції будинок ущільнився.
У нашій квартирі на першому поверсі вісім кімнат і п'ять сімей. Зараз у ній залишилися в основному люди похилого віку і я, молодь розсмокталася по Хімках і Зюзіних. Мене ж моя кімната цілком влаштовує. У ній двадцять три метри, висота стель три тридцять, зі склепіннями, і є альков, у якому раніше стояло моє ліжко, а зараз я завалив його книгами. Вказувати мені на безлад нікому. Мати виїхала до вітчима в Новосибірськ, а з Галею я так і не одружився.
Тієї ночі я пізно ліг. Я читав останній роман Олександра Черняєва. Недописаний роман, тому що Черняєв помер з голоду в Ленінграді у сорок другому році. Зараз, коли вийшло його зібрання творів, роман помістили в останньому томі разом з листами і критичними статтями.
Це дуже образливо — ти знаєш, що читати тобі залишилося сторінок десять, не більше. І дія тільки-тільки розгортається. І вона так і не встигне розгорнутися, і ти ніколи вже не дізнаєшся, що ж хотів зробити старий Черняєв зі своїми героями, і ніхто вже не допише цей роман, тому що не зможе побачити світ таким, яким його бачив Черняєв. Я відклав том і не став перечитувати ні критичних статей, ні коментарів до роману одного відомого фахівця з творчості Черняєва. Фахівець робив припущення, яким би був роман, якби письменник мав можливість його закінчити. Я знав, що Черняєв писав роман до останнього дня, і знав навіть, що на полях однієї з останніх сторінок було приписано: "Спалив останній стілець. Слабкість". Більше Черняєв не дозволив собі жодного зайвого слова. Він продовжував писати. І писав ще три дні. І помер. А рукопис знайшли потім, тижнів за два, коли прийшли з Ленінградського радіо, щоб дізнатися, що з ним.
Як бачите, думки у мене того вечора були досить сумні, і герої книги ніяк не хотіли йти з кімнати. Вони силкувалися мені щось сказати... І тут пролунав дзвін.
Стіни в нашому будинку дуже товсті. Напевно, конструктор кінця сімнадцятого століття зробив запас міцності відсотків у вісімсот. Навіть перегородки між кімнатами цеглини в три. Так що, коли сусіди грають на піаніно, я практично нічого не чую. Тому я не сумнівався, що дзвін пролунав саме у мене в кімнаті. Дивний такий дзвін, ніби хтось впустив срібну вазу.
Я простягнув руку і засвітив світло. Герої книги зникли. Тиша. Що б таке могло у мене впасти? Я полежав трохи, потім мене потягнуло в сон, і я вимкнув світло. І майже негайно поряд щось гримнуло. Коротко і переконливо.
Мені стало не по собі. Я людина абсолютно незабобонна, але хто б міг кидатися всілякими предметами в моїй кімнаті?
Цього разу я засвітив світло і підвівся з ліжка. Я обійшов усю кімнату і навіть зазирнув у альков. І нічого не знайшов. А коли я обернувся плечима до алькова, звідти знову почувся дзвін. Я підскочив і обернувся на сто вісімдесят градусів. І знову ж таки нічогісінько не виявив.
Побрязкування вже не припинялося. Через кожні десять секунд лунало — дзень. Потім пауза. Я відлічував — раз-і, два-і... Після десятої секунди знову — дзень.
Я, щиро кажучи, ледь з глузду не з'їхав від неспокою. У тебе в кімнаті хтось дзвенить, а ти не можеш здогадатися, що ж трапилося. Я почав систематичне дослідження кімнати. Я чекав, поки пролунає дзвін, і потім робив крок у тому напрямі, звідки чувся звук. Я вже здогадався, що він долинає з боку гладкого шматка стіни між альковом і дверима. Після четвертого кроку я підійшов до самої стіни і приклав вухо до неї. "Раз-і..." — рахував я. На десятій секунді просто поряд з вухом пролунав виразний дзвін.
Так, вирішив я, думатимемо, чим пояснюється цей феномен. Стіна виходить іншим своїм боком у коридор, у глибоку виїмку, в якій раніше стояли два велосипеди, а коли велосипеди виїхали в Хімки-Ховріно, то бабуся Каплан поставила туди шафу під червоне дерево. У цій шафі, за спільною угодою, ми всією квартирою зберігали мотлох, який треба б викинути, але поки шкода.
Ясно. Слід вийти у коридор і подивитися, що відбувається в шафі. Я й не очікував нічого там побачити — адже стіна товста, а дзвін лунає біля самого вуха. Але все ж одяг капці і визирнув назовні. Всі спали. Коридор був темний, я засвітив лампочку і при світлі її переконався, що в коридорі нікого немає. Я підійшов до шафи, прочинив її. Мені довелося притримати дитячу ванночку, повну довоєнних журналів, яка відразу вирішила вивалитися назовні. Другою рукою я підхопив порожню позолочену раму і навалився животом на решту речей. У такій позі я стояв, напевно, хвилини півтори. Нарешті мені здалося, що я чую віддалений дзвін. Можливо, тільки здалося — надто вже сильно я прислухався. У будь-якому випадку звуки долинали не з шафи. Я закрив шафу і повернувся в кімнату. І тільки-но увійшов, як тут-таки почув — дзень...
Напевно, цілу годину я прикладав вухо до різних точок стіни, поки не переконався абсолютно точно, що звук народжувався за сірою плямою на шпалерах на рівні моїх грудей, у вісімдесяти сантиметрах від кута алькова. Теоретична частина мого тлумачення закінчилася. Тепер час було переходити до експерименту.
Мені вже абсолютно розхотіло спати. Я посунув до стіни стілець і заходився думати, відривати мені шпалери чи утриматися. І не знаю, до якого б я прийшов рішення, коли б не сильний удар, майже гуркіт, що змінив рівномірне побрязкування. І тут запала тиша.
Ніж я узяв на кухні. Із столу бабусі Каплан. Ніж був довгий, добре заточений (моя робота) і з гострим кінцем. Те, що потрібно. Ще я узяв молоток. Простукати стіну. Дивно, що я не здогадався зробити цього раніше, але мене можна зрозуміти — не щодня у вашій стіні заводяться привиди. Я стукав по стіні не дуже голосно. Все-таки сусіди сплять. У стіні простукувався чотирикутник, сімдесят на сімдесят, за яким явно знаходилася порожнеча. Тепер сумнівів не залишалося. Я узявся за ніж і вирізав шматок шпалер у центрі цього квадрата. Шпалери відокремилися з легким тріском, виявивши під собою обривки газети і клаптик блакитної стіни. Я раптом пригадав, що такою стіна була під час війни, і навіть пригадав, які у нас тоді стояли меблі, і пригадав, що у нас було затемнення — чорне паперове полотно з дрібними дірочками — як зоряне небо. І я його називав не затемненням, а просвітленням, і мама завжди сміялася.