– Сотником,— твердо повторив Гонтареві Семен.
У гайдука очі заясніли щастям.
– Передай Височанові, що в його військо не випалить жоден гайдуцький мушкет,— пообіцяв урочисто.— Тепер я заодно з вами. Тільки не баріться. Але хто вашмосць
такий, що має право призначати сотників? – позирнув раптом з підозрою на Семена, ніби не довіряючи йому.
– Почуєш і побачиш, сотнику, швидше, як гадаєш,— відповів за полковника Мочернюк і, залишивши зчудованого гайдука, подався з Семеном на греблю.— Нині когось удруге минула смерть,— повторив тихо, щоб не почув його десятник, слова молодого полковника, сказані ним на подвір’ї замка.
Семен мовчав.
12
Ще ніколи, навіть на празник святої Варвари, опікунки села і церкви, Боднарів не бачив у себе стільки зайшлого народу, як у ті погідні вересневі дні тисяча шістсот сорок восьмого року. Пішки й на конях, босі і в ходаках, поодинці й гуртами поспішали сюди з усього Підгір’я, і не було кінця-краю людському потокові. Притому прибували тільки чоловіки, озброєні косами і сокирами, мушкетами й шаблями, а деякі навіть дубовими дрючками. Боднарівці зустрічали їх радо, як найбажаніших гостей, виносили хліб і молоко, пригощали яблуками та грушами, запрошували до хат. Повстанці квапились на майдан коло церкви. Не вміщаючись на майдані, вони перебрались на вигін за селом.
Сюди прибув і полковник Семен Височан із своїми сотниками та десятниками.
Старшини швидко й уміло наводили лад серед зібраного люду, відокремлювали кінних від піших, мушкетних від "косарів" і "сокирників", формували десятки й сотні, вказували кожному його місце.
Семен їздив від сотні до сотні, розмовляв з повстанцями, перевіряв озброєння, призначав десятників і сотників – здебільша досвідчених у військовому ділі старих височанців.
Ті, які вміли користуватись вогнепальною зброєю, але не мали її, одержували мушкети, порох і кулі, їх придбав Гнат за дукати пана Млодзєєвського.
Так народжувалася у Боднарові підгірська повстанча армія.
Тут, за формуванням армії, застала Семена вістка про пилявецьку битву, яка принесла Україні довгождану волю.
Такої поразки Річ Посполита ще не знала.
Збунтовані, ще й погано озброєні "хлопи" йшли від перемоги до перемоги, громили горді та пишні, заковані у панцирі шляхетські війська, кидалися, зневажаючи смерть, на гармати.
У Боднарові радісно, як на Великдень, заграли дзвони, залунали пісні. Ніхто не знав, де саме ті Пилявці, чи над Дніпром, чи над Збручем, але народ веселився і святкував козацьку перемогу, бо ж вона несла волю і Галицькій землі, і Підгір’ю. У боднарівській церкві попи служили богослужіння, народ навколішках дякував всевишньому, що він послав йому довгожданого месію, просив для Хмельницького довгих років життя і удачі для козацької зброї.
Розвідники, які приходили і зникали як тіні, доповідали головному полковникові, що вся галицька земля від Карпат і по Збруч також узялася за зброю, визволяється з віковічної неволі. Іноді вони приносили універсали Хмельницького. Грамотні читали їх неграмотним, і полум’яне слово, що кликало до бою, запалювало повстанців.
В неділю, до схід сонця, заграли у Боднарові в похід роги, затрубили труби, заіржали коні.
Не зламав слова, яке дав ще два роки тому, і Грига. Поблагословивши повстанців, він тут же замінив рясу на каптан, а кропило на мушкет і сів на коня.
Попадя, ніби передчуваючи, що більше не побачить свого панотця, всяко намагалась затримати його при собі, але надаремно.
– Де вівці, там і пастир,— нагадав дружині про свій обов’язок панотець, якого Семен призначив сотником.— Гине, Ганно, в неволі наша православна віра та церква, а я воїн її.
Попадя смутно хитала головою і, гамуючи сльози, складала в торбину хліб, сало та яйця, щоб панотець не голодував у поході.
Ген за село, аж туди, де дорога збігала з пагорбка у ліс, проводжали боднарівські матері та дружини своїх і чужих синів, чоловіків, батьків, благословляли в далеку дорогу, просили для них в бога удачі. Сердешні знали, що не всі сини повернуться з походу, що багато дітей залишиться сиротами, а жінки удовами. Але така велика ненависть до гнобителів палала в їхніх серцях, що ніде не чути було ридань.
Боднарівські матері і жони не знали суворого наказу спартанців: "Зі щитом або на щиті". Вони народилися і виросли в іншій країні, належали до іншого народу. І наказували своїм синам та мужам так, як веліли їм закони та звичаї їхнього народу: "Здобути або дома не бути".
Дрібно цокотіли кінські копита, і м’яко ступала по рідній землі босими ногами піхота.
Попереду їхали бувалі височанські сотні, а за ними – кінні повстанці, що прибули з цілого Підгір’я. їх було понад п’ять сотень: селян, міщан і навіть дрібних загродових.
Як крило жар-птиці, майорів у повітрі малиновий прапор з золотим хрестом, вишитий боднарівськими дівчатами.
За вершниками поспішало понад три тисячі піхотинців, учорашніх кріпаків. У багатьох з них були придбані різними способами мушкети, і, жартуючи, товариші називали їх босою рейтарією. Але мушкетери не ображались.
– За свій мушкет я торік оддав трьох коней, як зміїв,— похвалився здоровенний босий парубок.
– Бреши та міру знай,— не повірили товариші.— Звідкіля взялися в тебе ті змії? Квочка висиділа?
Парубок на мить зам’явся з відповіддю, позирнув на товаришів, ніби не знаючи, чи може поділитися з ними своєю таємницею, і враз засміявся.
– У сусіднього поміщика вкрав,— признався щиро.— Приїхав пан з двома рукодайними качок на озері стріляти. Я саме у шуварах сидів, рибу ловив. Прив’язали вони коней до дерев, сіли на човен, попливли. Я нишком з шуварів на берег вибрався, і враз виникла у мене думка спробувати щастя. Одв’язав коней, стрибнув у сідло та в ліс. Цілий тиждень їх переховував у хащах. Опісля в одного корчмаря, що такими кіньми торгує, і обміняв їх на мушкет і порох…
– А я свій придбав, коли з галицькими купцями у Валахію ходив,— похвалився інший.— Дав управителеві вола за те, що звільнив мене на півроку від панщини, та й пішов стерегти купецьке добро.
– Ну, а мені сам полковник подарував,— гордовито позирнув на товаришів третій.— Як повернусь живим, то дітям і внукам його залишу, мов найдорожчий скарб.