– Гей, мольнаре! А де роздобув такого красеня? – єхидно сміючись, показав на Семена гайдуцький десятник.
– Захочу – і ти завтра таким станеш,— погрозив гайдукові Мочернюк.
– Свят, свят! – жахнувся десятник, відступаючи від Семена.— Я тебе, мольнаре, не чіпаю, не чіпай же і мене.
– Хай на тому стане,— хитнув головою на знак згоди опришок.— Ходімо, соколе,— звернувся до Семена.
Назва сокола так підходила до мольнарового помічника, як віл до карети, але ніхто з гайдуків більше не одважився ані посміхнутися, ні кинути глузливе слово. Мольнар міг здійснити свою погрозу, кинути чари на зухвальця, перетворити його в машкару, накликати на нього нещастя.
…Побудований на високому пагорбі, оточений мурами, ставами та болотами, отинійський замок справді був "твердим горішком". Для того, щоб здобути його, потрібно було мати не тільки випробуване в боях військо, але в першу чергу, артилерію, якої у височанців ще не було.
Раптом молодий полковник мало не скрикнув від радості. Схили пагорба були порослі кущами і старими деревами, що аж спліталися між собою гіллям і кронами досягали мурів. Лукашевич ніби не розумів, яку небезпеку вони таять для замка, і не вирубав дерев.
Семен, здивований такою нерозважливістю поміщика, запитливо глянув на Мочернюка. Той, замість відповіді, мовчки показав рукою на великого, яскраво опіреного птаха, що ліниво перелітав з дерева на дерево.
– Бажант?[35] – перепитав Семен.
– Егеж! Королівський птах,— хитнув головою Мочернюк.— їх тут сотні. Пан Лукашевич розводить бажантів, як інші собак або голубів. І полює на них просто з вікон свого замка. Тому й не вирубує ні кущів, ні дерев.
– Слава всевишньому, який сотворив мисливців і бажантів,— пожартував Височан, не приховуючи своєї радості.
З греблі до кам’яних воріт замка вела вузька стрімка дорога, обсаджена молодими тополями.
– Бажанти люблять тополині бруньки,— пояснив Семенові Мочернюк.
Не кваплячись і пильно приглядаючись до всього, полковник і опришок, пропущені сторожею, зайшли на подвір’я замка.
Перше враження, яке склалося в Семена, було таке, ніби всі втікачі пересварились між собою. На подвір’ї, сердиті й насуплені, сновигали сотні людей, різного віку і стану, які не знали, що з собою діяти та за що взятися, а тому були швидкі до суперечок і шаблі. Серед тої різношерстої юрби зустрічалося чимало п’яних, які навіть у такий тривожний час продовжували по-шляхетськи розважатися вином та горілкою, як у себе вдома. Всюди стояли карети, вози та брички, і прив’язані до них коні нетерпляче били копитами землю, злякано косилися великими випуклими очима на той гармидер. Біля хлівів ревла худоба, яку втікачі-поміщики пригнали з собою. Кормів для неї в замку не було, і вона гризла дошки, що ними було оббито хліви. Вздовж мурів горіли вогнища, на яких челядь пекла для своїх панів м’ясо, варила їжу. Тут же товпились голодні селяни-кріпаки, які прибули сюди з своїми панами, про яких зараз ніхто не турбувався. Повернутись додому без дозволу поміщиків вони не одважувались, а просити боялися. Роздратована шляхта вбачала б тепер у такому проханні ознаки зухвальства та бунту. Злившись з натовпом, Семен та Мочернюк мали час уважно придивитися до всього на подвір’ї. І хоч гайдук Яструбинського докладно розповів, де знайти хворого поміщика, але змовники не квапились до нього. Чорт пана не візьме, як трохи потерпить. Вони пильно оглянули ворота, мури, сам замок, а також розміщення гармат.
Біля стаєнь Семен зупинився. Тут дерева підходили до самого муру і досягали до нього своїми зеленими кронами, в гущавині яких могла сховатися навіть людина.
– Зручне місце для наступу на мури,— поділився своїм спостереженням з Мочернюком Семен.
– Я давно маю його на оці,— признався Мочернюк.— Але хотів знати, що ти скажеш, і тому привів тебе сюди.
На одному з дерев, притаївшись, сидів молодий фазан і з цікавістю спостерігав за метушнею на подвір’ї. Він не боявся людей, бо вони не чинили йому кривди, а пан Лукашевич полював на своїх кольорових красенів тільки восени.
– Бажант! – раптом збуджено вигукнув якийсь підхмелений шляхтич, помітивши фазана.-Зараз зроблю тобі кінець, королівський птаху,-схопився за мушкет, що висів у нього за спиною.
Устромивши в землю вилка, він спер на них мушкет, але метушлива юрба заважала йому прицілитись у птаха, і шляхтич з досади зачортихався.
– Ходи сюди, хлопе! – гукнув до Семена, приймаючи його за кріпака, який прибув сюди із своїм паном.-Моцни боже! – вибалушив очі.— Що за монструм[36]! Ха, ха! І це має бути створ[37] божий,— зареготав ще голосніше
Семен, гамуючи гнів, підійшов до шляхтича. Щоб не накликати на себе підозри, молодий полковник до кінця мусив грати свою роль, терпіти глум і образу.
– Стань отак, бовдуре,— наказав шляхтич, повертаючи Семена обличчям до муру та кладучи йому на плече мушкет.— І сховай кудись свою дурну голову, бо вона мені заважає! Панє боже! І навіщо ти сотворив хлопів з головами? Адже голови тільки заважають їм,— не щадячи докорів всевишньому, став цілитися у фазана.
Але вистрілити в птаха шляхтич не встиг. Здоровенний гайдук, розштовхавши людей, схопився за мушкет і вирвав його з рук шляхтича.
– Стріляй вдома хоч до своєї єймосці, але тут до чужих фазанів не смій! – гримнув на отетерілого шляхтича.— Я за них перед паном Лукашевичем головою відповідаю.
Шляхтич уже отямився від несподіванки, і його сите обличчя перекосилось від люті.
– Зухвалий хаме!-верескнув дико, хапаючись за шаблю.— За зневагу Садогорського з Дашковець зараз загинеш.
Але гайдук не збирався гинути від панської шаблі. Схопивши Садогорського за комір, він з розмаху гримнув ним об землю.
– Гей, браця шляхта! Хамство гербових мордує! – зарепетував Садогорський.— Бийте його!
На крик поміщика збіглася шляхта, і в повітрі блиснули шаблі. Гайдук, зневажаючи Садогорського, образив увесь шляхетський стан і повинен був загинути. Інакше роззухвалене поспільство втратить всякий респект до своїх панів і вчинить з ними те, що чинять козаки, височанці та опришки.
Але й гайдук не був самітним. Розштовхуючи шляхту, на виручку йому бігли пахолки, гайдуки і навіть рукодайні пана Лукашевича. Хоч ці останні належали до дрібної шляхти, але з гайдуками об’єднувала їх спільна служба в одного пана. А вірність патронові та захист його честі й майна були найсвятішим обов’язком рукодайних. Скориставшись бучею, Семен сховався од шляхтича у натовіпі і тут же наткнувся на Мочернюка. Опришок весь час пильно стежив за Садогорським і молодим полковником, готовий кожної хвилини прийти на виручку.