Не врятувалися від татарського аркана й пан Закревський та його син Базилі. Пані Закревської не було на той час дома. Напередодні вона з старшою дочкою Зосею та меншими дітьми поїхала в гості до сусіда-поміщика і так урятувалась.
На звістку, що Зося вціліла від татар, Семенові ніби камінь зсунувся з плечей. Йому шкода було б дівчини, яка повелася з ним так ласкаво і приязно.
Грабіжники запалили село й подалися з бранцями під Черніїв, очевидно, щоб з’єднатися з тою ватагою, яка попрямувала туди з-під Коропця. Татар було понад дві сотні, але частина їх, яка стерегла бранців, відстала від головної ватаги. Черніївців, мабуть, хтось впору попередив про небезпеку, і вони сховалися в княжому замку, бо татари ще й досі там. Певне, заповзялися здобути його як не силою, то хитрощами. Замок старий, збудований ще галицькими князями, але й досі придатний для оборони. В давнину угри, а згодом татари не раз пробували його здобути, але марно. Кажуть, що в замкових льохах повні бочки золота та срібла, а ординці за золотом полізуть навіть у ї пекло.
Вислухавши братківчан, які благали визволити бранців, бо мертвих вже не воскресити, Височан наказав розвідникам негайно вирушити під Черніїв і стежити за діями ватаги.
– Доручи цю справу мені та моїм легіням,— попросився у розвідку Юра.— Стеження – це наше опришківське ремесло.
– З богом, Юро! – зрадів Гнат, знаючи, що кращих розвідників за опришків не знайти.
– Візьміть, дядьку Юро, ще й мене з собою,— несподівано запропонував Семен.— Може, з мене вийде опришок,— додав хитро, знаючи, чим прихилити до себе ватага.
– Бодай би в щасливий час сказано,— побажав Юра.— Але тут, легіню, не я за ватага,— нагадав Семенові.— Як батько дозволить, то їдь. Набирайся досвіду, бо ніхто не знає, що кому придасться.
Гнат з досадою смикнув повіддя. Семен навмисне поставив його при людях у незручне становище. Тепер він не зможе заборонити йому їхати з опришками, бо підкопав би в очах побратимів і Юри повагу до себе та сина. "Дарма, що вчений, а нерозважно лізе на рожен".
Та, незважаючи на досаду, Гнат у душі розумів сина і відповів:
– Під рукою дядька Юри навчишся більше, ніж у школі. Отож – рушайте!
Опришки швидко зав’язали морди коням, щоб вони не зрадили їх форканням, і рушили в напрямі Чорнієва. Ватаг, видно, бував тут і раніше, бо навіть у пітьмі не збивався з дороги. Іноді він зупинявся, і тоді хтось з розвідників зникав у темряві, а всі чекали його повернення.
Чим ближче було до Чорнієва, тим дужче лютувала пожежа, і її багряні відблиски падали на ліс, за яким лежало село. Далі їхати шляхом було небезпечно. На узліссі могла чатувати татарська сторожа, і розвідники з’їхали з дороги, почвалали порослим ліщиною і верболозом лугом, що підходив до лісу.
Крізь сплетене лапате гілля старих смерек сюди навіть удень ледве проникало сонячне проміння, і зараз у лісі стояла чорна, липка пітьма.
Але для ватага і легінів, які зросли серед карпатських пущ, ліс не мав таємниць. Ведучи за повіддя коней, що глухо сопіли, бо мотуззя на мордах заважало їм дихати, вони швидко, безшумно йшли лісом, обминаючи дерева та вивертні, і Семен ледве встигав за ними.
Товстий шпильковий настил глушив кроки людей та стукіт кінських копит, і в Семена склалося враження, ніби ліс повний примар. Пройшовши так верству, а може, й більше, він раптом відчув, що йти стало легше, зручніше. Ліс, зріджений сокирою, переходив у рідколісся, крізь гілля та крони знов стало видно відблиски пожежі.
За хвилину розвідники зупинились на узліссі.
Освітлюючи гору, замок, річку й поля, палав Черніїв. У спалахах пожежі видно було відпочиваючих ординців, вартових і табуни кудлатих коней над річкою. Вони, мабуть, перейняли од своїх господарів їх злобу та жорстокість, бо раз у раз розпочинали між собою люті бійки, намагаючись схопити один одного за шию або влучити копитом у черево. Декотрі з них кидалися навіть на конюхів, що розбороняли розлючених огирів. Окремо від них, збившись у гурт, злякано косився на забіяк чималий табун коней, захоплений татарами в Братківцях та Чернієві.
Раптом, смикнувши Семена за рукав, Юра мовчки показав рукою на луг над річкою. Там, одне біля одного, сиділи й лежали чоловіки, жінки, дітвора. У чоловіків були зв’язані за спиною руки, у багатьох, мабуть поранених, обмотані ганчір’ям голови.
Це були полонені підгіряни.
Серед бранців вешталися вартові, раз у раз шмагали їх люто батогами.
Семен скрикнув, рвонувся вперед, але в ту ж мить рука ватага твердо лягла йому на плече, зупинила.
– Ти що ж, легіню, задумав? Погубити себе і нас? – запитав з суворим докором.
Семен, усвідомивши свою провину, виправдувався:
– То гнів затьмарив мені розум. Тепер буду розважливим.
Над землею встав холодний світанок. З-за гір виринуло велике, ще червоне сонце, запалило багряними вогнями небосхил, і полум’я, що щирувало над Чернієвом, злилося з небесною загравою. Заіскрилися самоцвітами роси, задиміли сизим туманом карпатські вершини, забіліла опалева імла над Чорною Бистрицею. Земля прокидалася від сну.
Протяжно завили зроблені з кінських кісток татарські пискалки, розбудили ординців. Вони прожогом схоплювались з теплої землі. З узлісся видно було, як татари, настромивши на пруття кусні м’яса, припікали його над вогнем.
Наситившись, ординці зібралися під горою і, поглядаючи на замок, почали радитись. Власне, говорив один – ватажок, а всі кивали головами і час (від часу горлали: "Аллах, аллах!"
Врешті він замовк, і кілька десятків ординців, забуваючи про обережність і хизуючись хоробрістю, стали дряпатись нагору. Пущена з замку дубова колода, що з грізним хурчанням покотилась аж у Бистрицю, дещо остудила їх завзяття.
– Скоро почнеться наступ,— озвався зажурено Юра.
– Кілька отаких колод знищить половину ординців,— посміхнувся Семен, не поділяючи тривоги ватага.
– На колоди татари мають свій спосіб,— пояснив холодно Юра.— Не дай боже, щоб вжили його. Скачіть за
Височаном! —наказав двом легіням, які стояли біля нього.— Тільки швидко і не жалійте коней. Вдаримо зненацька на поганців, як здобуватимуть замок.
Але не встигли гінці сісти на коней, як від татарської ватаги відділився раптом гурт вершників і поскакав у напрямку лісу. їх було чоловік десять, і ватаг здогадувався, що це розвідники. Вони повинні були стежити за лісом і доріжкою, що губилась у гущавині.